Світ у долоні

Коли мені не було й шести років, батьки відвезли мене у село – до баби та діда, будинок яких був розташований на самісінькому краю села. Зранку, коли сонце тільки-но вигулькувало з-за обрію, мене будив зі сну плескіт хвиль повноводої Світави, а горнятко теплого молока із хлібом – з рум’яною скоринкою, настояного на ароматі гарячої печі, швидко змусили мене забути про всі переваги цивілізації. І я, ніби дике звірятко, насолоджувалася мальовничими краєвидами Наддністрянщини, пізнаючи світ, досі незнаний для мене.

Одного дня, потай від баби з дідом, я забрела на узбережжя Світави. Я милувалася її високими срібними хвилями, у яких виблискували тіла велетенських рибин, розкішними квітами мати-й-мачухи, незабудок та буслячого вогнику, що росли обабіч ріки, вслухалася у дзвінкий спів жайворонка, який розтинав небо крихітними крильми. І раптом мої очі побачили таке… таке… що я спершу навіть утратила дар мови, бо не щодня доводиться зустріти чортеня… Саме так я сприйняла появу істоти із сірим від намулу обличчям та руками, в якомусь химерному одязі, з якого стікала вода, та клубком водоростей на голові. Великі сірі очі дивилися на мене пронизливо й, здавалося, вороже, і я вже хотіла було закричати від переляку, підозрюючи, що це мені кара за втечу із дому, як дивна істота ступила декілька кроків і доволі миролюбно промовила:

-Сьогодні я розшукала в річці скриню з коштовностями графині Ольжбетти – якби хлопчаки не завадили, принесла б скарб додому… - вона почала стирати зі свого обличчя сірий намул, наспівуючи собі під ніс якусь химерну пісеньку…

Саме так я познайомилася з Олесею – дівчинкою, яка мешкала неподалік від моїх баби з дідом і яка перевернула моє уявлення про життя і все, що навколо нас. Мої батьки не шкодували для мене нічого – ані пізнавальних книг чи дорогих іграшок, ані модного одягу, яким я чванилася без жодних докорів сумління. Але це все було ніщо в порівнянні з тим, що мала Олеся, бо кожної миті, коли ми з нею спілкувалися після тієї пригоди, мені видавалося, що Олеся таки стала володаркою легендарного скарбу і просто мовчить про це.

Хоча насправді того дня, коли я зустріла її вперше, вона просто послизнулася, гуляючи узбережжям, і шубовснула з головою в річку. Про це розповіла пізніше її мама. Але Олеся ніколи не казала правду, завжди вміла залишатися на висоті навіть у найбільш скрутних чи кумедних ситуаціях. Вона знала так багато, що жодна найтовстіша енциклопедія не змогла б замінити її знань, бо скажіть, чи пише в енциклопедії про те, в яке озеро ховається сонце, коли йде на спочинок, хто живе в гіллі старої верби біля огорожі баби Мотрі і кому опівночі носить на горище несолону їжу тітка Орися?

Олеся розповідала мені всі таємниці нашого села, а вони жили на кожному кроці, і я вважала її найрозумнішою дівчинкою у світі, дарма що вона була лише на півтора роки старшою від мене. Звісно, Олеся вміло користувалася своїм авторитетом у дітей, не раз виманювала і в мене іграшки чи навіть одяг. Олеся була із незаможної родини, тож могла лише мріяти про те, що мала я. Я зрозуміла це згодом. Але завжди так складалося, що саме я була ініціаторкою вдалого обміну, бо як, скажіть, встояти перед камінцем, знайденим на Місяці, трояндою зі саду англійської королеви чи магічною дощечкою, на якій ворожить тітка Орися? За такі дивовижні речі не шкода віддати ані рожевощоку ляльку в розкішній сукні, ані товстелезну книгу пригод чи навіть сріблясті босоніжки. Шкода, що мого запалу не поділяли батьки, які заборонили мені спілкуватися з Олесею, бо казали, що вона має на мене поганий вплив. Та все ж я однаково тікала до колежанки, й ми годинами блукали полем, розшукуючи квітки, у яких жили ельфи, стежили за відьомством тітки Орисі чи за тим, як важко дихає земля у розпал полудня. Ми знали стільки таємниць, що інколи ставало лячно від цих знань.

Моя остання зустріч з Олесею була доволі сумною: побачивши мене, колежанка затиснула щось у кулаку та сховала його за спиною. «Що у твоїй долоні?» - запитала я, на що Олеся лише по-змовницьки засміялася, і це ще більше розпалило мою цікавість. Я почала міркувати, що б такого цікавого запропонувати Олесі, аби вона розповіла правду, віддала мені чергову чудасію, але… Нас побачили мої батьки і змусили мене повернутися додому. Через кілька днів потому я поїхала у місто й відтоді не бачила Олесі, але часто, згадуючи своє дитинство, мені повсякчас не давало спокою запитання: що ховала того дня товаришка, затиснувши у своєму крихітному кулачку? Які іще таємниці жили у її долонях?..

Звісно, з часом я дізналася про те, що жодна графиня Ольжбетта не мешкала в нашому селі, а тим паче, не ховала скарби, що тітка Орися – звичайна жінка, яка насправді не літає опівночі на мітлі й не ворожить на зорях, а в квітах живуть бджоли чи джмелі, однак зовсім не ельфи. Та казковий, інколи – страшний та небезпечний, однак ніколи – не сірий світ, був мені ближчий, аніж той, який можна розкласти на частинки й обмежити стандартними формулами та графіками.

Відтоді минуло чимало років. Будучи великою прихильницею живопису, одного дня я завітала на виставку картин відомої художниці Ніки Тін, щоб зробити фото для одного мистецького видання. Магія кольорів та ліній заворожувала мене, уперше доводилось бачити полотна, які промовляли до людей так яскраво й голосно, які приковували погляд, дивували, - кожним відтінком, кожною барвою торкаючись серця. Я чимало часу провела в галереї, а коли вже хотіла було покинути виставку, мій погляд наштовхнувся на одну картину… Я упізнала б цей краєвид із сотень, із тисячі інших…

-Це славнозвісна ріка Світава, - підійшовши, промовила маленька худорлява жінка із темним волоссям, зібраним у пучок. Лише поглянувши в її глибокі – як хвилі Світави, сірі очі, я одразу ж упізнала в ній свою давню приятельку Олесю. Ми довго розмовляли з нею про життя – Олеся залишилася такою ж вигадницею, як і колись, у часи дитинства. Здається, вона й дотепер купається у хвилях тієї ріки, в якій сховала коштовності графиня Ольжбетта. А я завдяки колежанці почала захоплюватися фотографією, бо таки зуміла розгадати, що ховала у своїй долоні товаришка. Того дня, коли я ладна була віддати їй свою найбільш улюблену ляльку, Олеся сховала від мене у своєму крихітному кулачку увесь світ. І я досі намагаюся його пізнати…