Бліда шкіра на його обличчі втрачала свою природню вродливість, прикладаючи всі зусилля до знищенню самобутності душі. Він бездоганно розумів, що зустріне власну смерть віч-на-віч, не благаючи дрібну поблажку, адже протягом шляху він те і робив, що існував, але іноді справді відчував невимовне щастя.
Неквапливими кроками він зумів дійти до свого темного куточка, що був облаштований пожовклими папірцями, засохлими квітами, які стерчали з країв прочитаних книг, недопита гірка кава на столі і його божевільні записи.
Прийшовши до свого дерев'яного крісла, він втомлено присів, взявши книгу в руки. Відкривши якого були написані його власні думки і терпкі слова. Слова, що вбивали його і думки, які виносили йому вирок. Своїм цілковитим нутром він яскраво відчував кожен дотик неквапливого вітра. Тверді стовбура дерев і їх хвилясті вітки танцювали власний божевільний танок. Джорджо лише споглядав за ненавістю до своїх думок, небажаючи відчувати щось.
#3648 в Жіночий роман
#15191 в Любовні романи
#3298 в Короткий любовний роман
Відредаговано: 20.08.2023