Розділ 14

До відсіку вони дісталися за три хвилини.

Марко не назвав цей час вголос. Не хотів, щоб він став ще однією обіцянкою. Софія перевіряла повні показники, Адам тримав зв’язок із кабіною, Лев показував зміни, які вніс перед рейсом. Ірина слухала пояснення про ключ, поки Мая та Свен працювали в салоні.

Шість членів екіпажу. Сто двадцять шість пасажирів. Марко нарешті міг назвати всіх, хто мав форму, але досі не знав більшості людей за дверима. Це не заважало хотіти, щоб вони жили.

Софія подивилася на нього.

— Вікно можна відкрити зараз. Після підтвердження почнемо ізоляцію. До цього моменту ти можеш зупинити все.

Марко кивнув.

— Скажи своїми словами, що зміниться, — попросила Ірина.

Він відчув, як пересохло в роті. Усі готові промови зникли.

— Коли я помру, цей ранок більше не повернеться. Те, що станеться після нього, залишиться. Навіть якщо я помилюся. Навіть якщо ми зараз не врятуємося.

— Ти хочеш, щоб ми врятувалися?

— Так.

— І розумієш, що я не обіцяю посадки?

— Так. Ти підтверджуєш мій вибір. Не відповідаєш за весь літак.

Ірина подивилася на Софію. Та перевірила ключ і дала знак, що система готова.

Лев стояв біля допоміжної панелі. Його руки тремтіли, але він не наближався. Марко відчув майже фізичну присутність його незгоди. Вона була в кімнаті й не мала права стати чиєюсь рукою на його зап’ястку.

На екрані з’явився запит.

Марко поклав долоню на чорну поверхню. Ірина притиснула свідоцький диск до окремого поля. Софія відступила, залишаючи між ними простір.

Кілька секунд нічого не відбувалося.

У Марковій пам’яті Ада стояла біля дверей школи. Капюшон криво на голові, рюкзак на одному плечі, сердитий голос: не кажи «спробую», якщо вже знаєш. Він не знав, чи ця картина точна. Можливо, капюшон був іншим. Можливо, вона тримала рюкзак двома руками.

Він любив її й без точності.

— Я згоден, — сказав Марко.

Ірина підтвердила, що він розуміє наслідки й діє добровільно.

Екран попросив зачекати.

Літак здригнувся. Адам притиснувся плечем до стіни, щоб не зачепити їх. Софія дивилася на показники. Марко відчув, як долоня починає ковзати від поту, але не змінював положення, доки не отримав дозволу.

Потім зелена риска в рекордері згасла.

На екрані залишилося коротке повідомлення: якір видалено.

Софія перевірила стан окремим запитом. Потім ще раз іншим каналом, про який Марко не знав і не мусив знати. Підняла очі.

— Готово.

Він чекав полегшення. Відчув страх.

Той самий перший, великий, без жодного запасного виходу. Серце билося так сильно, що він не чув кількох слів Адама. Вода за стіною відсіку раптом стала остаточною.

Ірина прибрала ключ.

— Тепер працюємо, — сказала вона.

І пішла в салон.

Її буденний тон не зменшив страху, але дав йому місце. Марко взяв край оболонки. Софія керувала процесом, Лев тримав допоміжний вузол, Адам передавав дані. Вони робили знайому роботу в незнайомому світі: жодна помилка більше не могла стати досвідом для іншого ранку.

Марко помітив, що рахує секунди, і зупинився. Йому потрібні були слова Софії, а не цифри в голові.

Коли Адам передав у кабіну підтвердження видалення якоря, Марко здивувався: навіщо пілотам ця частина? Стюард пояснив, що командир просив повідомляти про кожну незворотну зміну в обладнанні, навіть якщо не розуміє всього її значення. Вік не збирався перетворювати чужу невідомість на власну сліпу пляму. Марко кивнув і повернув руку туди, куди показувала Софія.

У рекордері більше нічого не світилося. Він лежав у кишені звичайною вагою, схожий на камінь, принесений із далекого берега. Марко відчував його при кожному русі й чекав, що пристрій озветься, спростує напис на екрані, дасть ще одну можливість передумати. Але Софія вже перевірила результат. Сумнів тепер належав не машині, а йому.

— Мені дуже страшно, — сказав він.

Софія не підняла очей від роботи.

— Мені теж. Тримай край рівно. Якщо не можеш, скажи.

Він міг. Страх не забрав у нього всіх рухів. Дозволив зігнути пальці, перенести вагу, відповісти Адамові. Марко вчепився за ці малі можливості. Не вимагав від себе стати спокійним, щоб мати право допомагати.

За дверима Ірина повторювала команди. Її голос звучав хрипкіше, ніж на початку. Людське горло мало межі, навіть якщо вимовляло правильні слова. Марко подумав про воду в маленькій пляшці, від якої колись відсахнувся, і попросив Адама передати її, коли буде змога. Той коротко кивнув. Це не було важливішим за посадку, але й не переставало мати значення через її близькість.

Лев працював мовчки. Один раз почав щось пояснювати Маркові про майбутні дослідження, потім сам зупинився. Подивився на свої руки, повернувся до панелі. Марко не допоміг йому знайти нову тему. Вони не мусили ставати друзями, щоб утримувати дві частини того самого захисту.