Розділ 13

Марко знав про цей ранок більше за всіх і все ще не знав достатньо.

Він прокинувся з готовою послідовністю дій. Попередити Тараса. Передати Ірині фразу. Покликати Софію. Назвати місце запасної оболонки. Попросити екіпаж не допускати Лева до ключа. Кожне речення було коротким, перевіреним, вистражданим.

Люди все одно відповідали по-своєму.

Роман цього разу спитав не про фотографію, а про Маркову руку: той так міцно стискав рекордер, що побіліли пальці. Тарас не почув першого попередження через Ладиний крик. Ірина затрималася біля пасажирки, якій стало зле. Час не саботував план. Просто інші люди теж жили.

Марко почав підвищувати голос.

Софія зупинила його, щойно сіла поруч.

— Якщо ти знаєш, що я маю зробити, скажи. Якщо хочеш, щоб я стала твоїми руками, шукай когось іншого.

Він замовк.

Вона прочитала журнал і зблідла, як завжди. Для нього цей рух повторювався. Для неї це було першим зіткненням із наслідком власної роботи. Марко змусив себе дати їй кілька секунд.

Потім розповів про Лева, пошкоджений ключ і вікно синхронізації. Софія поставила питання, яких раніше не ставила. Він відповів. Там, де не знав, сказав саме це, хоча кожне зізнання здавалося втратою влади над ранком.

Лев вислухав його під наглядом Адама. Марко не говорив про дружину, хоча знав її історію. Не використав чуже горе як пароль.

— Ви можете допомогти нам посадити літак, — сказав він. — А можете заважати. Я повідомлю екіпажу все, що знаю, в обох випадках.

Лев дивився на нього.

— І потім свідчитимеш проти мене?

— Так.

— Тоді навіщо мені допомагати?

Марко глянув у салон.

— Бо вони живі.

Він не додав жодної промови. Лев простежив за його поглядом. Біля проходу Лада намагалася натягти шапку на синю іграшку. Тарас допомагав, хоча руки тремтіли.

— Я покажу повні параметри, — сказав Лев.

Софія перевірила все, що він відкрив. Не прийняла його обіцянку замість перевірки. Цього разу вони отримали стабільніші дані раніше й змогли розподілити роботу без тисняви у відсіку.

Марко попросив Софію перевірити, чи можна закріпити захист так, щоб вона не залишалася біля контейнера під час посадки. Раніше це питання приходило надто пізно, коли її рука вже стала частиною системи. Тепер вона відчинила бічний відсік і почала шукати потрібні деталі до того, як поле зросло. Лев називав комплект, Адам звіряв його з переліком перевезеного. Марко тримав світло й не торкався того, чого не розумів.

Запасна опора виявилася не там, де її позначили в документах. Лев спершу сказав, що її немає. Софія подивилася на нього, і він сам виправився: не знає, де вона. Різниця в одному реченні заощадила час, який інакше витратили б на суперечку. Адам знайшов опору в окремому чохлі й поклав біля контейнера.

Марко запам’ятав місце. Не тому, що вже планував наступну смерть, а тому, що нарешті вмів відокремлювати важливу деталь від шуму власного страху. Він не мусив тримати в голові всі чужі фрази. Досить було знати, де потрібна річ і хто вміє нею скористатися.

Софія попросила Лева показати, як він змінив межі відображення. Той почав довго пояснювати, із відступами, про попередні тести. Адам перебив і попросив спершу сказати, чи тепер бачать повне значення. Лев відповів, що так. Софія перевірила окремо. Тільки після цього вони повернулися до причин.

Марко спостерігав за Адамом. У цьому ранку стюард не був ані вченим, ані суддею. Проте саме він кілька разів повернув розмову до того, що треба знати для дії. Марко раніше вважав знання чимось, що живе в голові окремої людини. Тут воно виникало між ними: один ставив питання, другий знаходив відповідь, третій перевіряв, четвертий бачив, що вони забули про час.

У зв’язку з цим озвалася Єва. Вона повідомила про зміну умов на підході й попросила про готовність обладнання без прив’язки до Маркових попередніх хвилин. Він почув знайоме слово про напрямок вітру й мало не сказав, що минулого разу було інакше. Зупинився. Саме про це вона й говорила.

Лев глянув на нього.

— Ти знав?

— Ні.

— Але ж повернення…

— Повернення не робить мене людиною, яка бачить усе.

Лев повільно кивнув. Можливо, це було для нього важливішим за цифри в журналі. Він мріяв про нескінченні спроби як про спосіб прибрати невідоме. Марко стояв перед ним із пам’яттю двох дорослих життів і все одно не знав, що зараз відбувається за кілька кілометрів попереду.

Коли Адам на хвилину відійшов, Лев попросив поговорити без Софії. Марко відмовився. Якщо це стосується пристрою, вона має чути. Якщо ні, можна зачекати до землі. Лев ковтнув, подивився на свою руку й сказав, що хоче спитати тільки одне: чи пам’ятає Марко щось добре з тих років.

Він відповів не відразу. Боявся, що будь-яке «так» Лев використає як виправдання. Але брехати про Аду заради правильної оцінки злочину теж не хотів.

— Дуже багато, — сказав він. — Це не робить те, що ви зробили, правильним.