Розділ 12

Ірина вислухала його стоячи.

Маркові це спершу здалося жорстоким. Він говорив про двадцять три роки, а вона оглянула салон, відповідала Адамові жестами й раз у раз повертала голову. Потім зрозумів: вона дає йому стільки уваги, скільки може віддати, не забираючи її в інших.

Він почав з того, що можна перевірити. Назвав записи в журналі, розповів про попередні посадки. Софія підтвердила свої знання й окремо сказала, чого не може довести. Марко не описував усі смерті. Не мав права робити з них тягар, який змусить Ірину погодитися зі співчуттям.

— І ти знаєш мене багато років? — спитала вона.

— Знав. Дві різні історії.

— А я цього не пам’ятаю.

— Ні.

Ірина подивилася на його руку, що мимоволі потягнулася до її рукава.

— Тоді спершу домовимося про одне. Ти можеш знати моє ім’я. Але не можеш вирішувати, що між нами вже є довіра.

Марко прибрав руку.

— Розумію.

— Добре. Тепер поясни, чого саме просиш.

Він пояснив. Свідоцький ключ. Відмова від якоря. Одне підтвердження, яке не прив’язує її до системи. Після цього вони разом з екіпажем продовжать рятувати літак, але Марко вже не прокинеться в тому самому кріслі, якщо загине.

Ірина покликала Софію ближче.

— Ви це перевірили?

— Так. Ключ не створює для свідка власного якоря. Він лише підтверджує стан оператора в момент відмови.

— І я не відповідаю за те, чи вдасться посадка.

— Ні.

— А за те, що він потім пошкодує?

— Теж ні.

Ірина кивнула. Марко відчув дивне полегшення: вона відмовлялася брати на себе зайве ще до того, як погодилася на потрібне.

— Чому ти хочеш це зробити? — спитала вона.

Він мав готову відповідь про свободу, чужі життя й право на завтра. Усі слова були правдивими. Проте під ними лежала річ, яку він соромився показати.

— Я втомився втрачати людей.

Ірина не відвела очей.

— Без цієї машини ти теж їх втрачатимеш.

— Знаю.

— Тоді чого хочеш після посадки?

Марко замовк.

Він так довго думав про вихід, що майбутнє після нього лишалося білим. Ада не повернеться. Олена не чекатиме вдома. Мати буде молодою, Ірина — майже незнайомою. Йому доведеться почати ще раз, уже без можливості назвати життя підготовкою до правильного варіанта.

— Хочу подзвонити мамі, — сказав він. — Потім поспати. Знову працювати зі звуком. Не знаю, де житиму. Не знаю, кого любитиму. Але хочу дізнатися.

Ірина видихнула.

— Оце я можу засвідчити.

За їхніми спинами хтось покликав її. Вона повернулася до роботи, сказавши, що ще має почути точні умови від Софії й отримати від командира можливість ненадовго передати свої обов’язки іншому членові екіпажу. Марко кивнув. Вперше очікування не здавалося образою.

Під час читання запису Софія вже підтримувала часткову ізоляцію. Літак перестав так швидко втрачати висоту, і цей ранок давно вийшов за межі перших одинадцяти хвилин. Додатковий час не був безкоштовним: поле накопичувалося всередині захисту, а для остаточної роботи його доведеться ненадовго відкрити. Марко слухав пояснення й намагався не плутати відкладену небезпеку з усунутою. Його власне життя вже достатньо разів показало різницю.

Ірина попросила назвати командирові все, що стосується літака, окремо від особистого рішення. Марко спершу не зрозумів, навіщо: для нього це давно було однією історією. Але екіпаж мав працювати з аварією, не розбираючи кожну його втрату. Адам дав йому можливість відповісти на кілька запитань через зв’язок. Марко почув голос Віка зовсім близько, без тріску салонних динаміків.

Командир запитав, які відомості Марко бачив на власні очі, а які отримав від Софії. Потім — що з його попереднього досвіду вже відрізняється в цьому польоті. Марко назвав час, тривалість ізоляції, місце кількох людей, стан контейнера. Вік не вимагав пояснити неможливе. Просто хотів знати межі джерела, на яке йому пропонують спиратися.

— Я не можу обіцяти повторити посадку, яку ви описуєте, — сказав він. — Навіть якщо опис точний. Умови змінюються разом із нашими рішеннями.

— Я розумію.

— Тоді передавайте спостереження. Рішення щодо польоту залиште нам.

Марко погодився. Це було не приниженням його знань. Командир просто взяв відповідальність за роботу, яку Марко не виконав. Він передав зв’язок Адамові й відчув полегшення в плечах, ніби весь ранок тримав щось, чого ніхто його не просив тримати.

Ірина показала йому салон. Мая працювала з пасажирами в середній частині, а Свен допомагав позаду. Декому потрібен переклад, декому — повторення команди, декому — кілька секунд, щоб перестати рухатися навмання. Не всі чули одне й те саме оголошення однаково. Марко знав це, але досі будував свій план так, ніби достатньо сказати правильні слова один раз.