Розділ 11

Цього разу Марко попросив батька не зникати.

Вголос не сказав. Просто дивився на маленький екран, поки Софія тримала стабільний режим читання, а Адам слухав зв’язок із кабіною. Вони прийшли раніше, уже знаючи, де захований повний файл. Усе, за що Марко платив попереднім життям, тепер скоротилося до кількох точних фраз.

Павло сидів біля вікна. Пакет із мандаринами. Пластиковий стаканчик. Боса ступня під краєм лікарняного ліжка.

Марко раптом упізнав день. Він був тоді в коридорі з матір’ю й сердився, що його не пускають у палату. Оксана сказала: татові треба поговорити про роботу. Марко вирішив, що робота знову важливіша за нього. У певному сенсі мав рацію.

— Якщо ти дивишся це сам, знайди когось, кому можеш сказати правду, — промовив Павло. — Я довго думав, що люблю тебе достатньо, щоб усе вирішити. Це була зручна думка. Вона дозволяла не питати.

Він ковтнув води. На фоні хтось пересунув стілець.

— Я почав із пам’яті, бо боявся втратити свою. Потім побачив можливість повернення й назвав її порятунком. Так було легше просити гроші. І легше було дивитися на тебе, коли ти приходив гратися з нашими навушниками.

Марко стиснув край контейнера.

— Ти не був моїм пацієнтом. Не міг дати згоду. Те, що тобі подобалася гра, нічого не змінює. Я хочу сказати це ясно, бо після смерті люди часто стають кращими в чужих розповідях, ніж були насправді.

Павло подивився повз камеру.

— Оксано, не вимикай. Я ще можу.

Марко почув материн короткий вдих. Вона стояла там. Не тільки за дверима. Частина його спогаду виявилася неправильною, і це не знищило її правдивості.

— У мене мало часу, — продовжив батько. — Не знаю, чи це означає день, тиждень або місяць. Колиска не може повернути мене туди, де я був здоровим. Мого якоря немає. А створити його тепер означає прив’язатися до цього ліжка й називати кожну нову спробу надією.

Він провів долонею по ковдрі.

— Я не хочу. Це моє рішення. Не тому, що перестав любити вас. Саме любов не дає мені вимагати, щоб ваше життя щоразу починалося біля мого ліжка.

Марко відчув, як стискається горло. Батько не просив сина повторити його вибір. Просто називав власний, не прикриваючи його відкриттям.

— Я залишив у програмі вихід. Відмову не можна підписати за оператора. Ні мені, ні фонду, ні людині, яка переконає себе, що знає краще. Потрібен свідок. Живий, незалежний від твого наміру. Не запис, не мій голос, не готове речення, яке ти повториш за командою.

На екрані він спробував усміхнутися.

— Технології добре перевіряють збіг. Гірше розуміють свободу. Я не можу зробити машину мудрою. Можу хоча б ускладнити їй виконання чужої волі над тобою.

Софія опустила голову. Вона знала цю частину задуму колись, до змін, до років, коли зручно було вважати проєкт закритим. Тепер слухала, як людина з минулого нагадує їй про обов’язок, який вона передала паперам.

— Якщо тобі вісімнадцять, — сказав Павло, — ти, мабуть, думаєш, що я все про тебе передбачив. Насправді я не знаю, ким ти став. Чи любиш звук? Чи досі спиш, підклавши долоню під щоку? Може, ненавидиш мої пристрої. Це теж дозволено.

Марко торкнувся обличчя. Долоня саме була під щокою.

— Тобі не потрібно продовжувати мою роботу. Не потрібно пробачати мені, щоб отримати від мене подарунок. Повідомлення мало відкритися, коли ти виростеш. Усе інше має починатися тільки після чесного питання й твоєї відповіді. Якщо хтось обійшов це, він не виконує мою волю.

Павло замовк, збираючи повітря. Мати поза кадром сказала, що досить. Він похитав головою.

— Ще одне. Якщо повернення вже почалося, воно не скінчиться від вдалої посадки, операції чи довгого щасливого життя. Кінець життя поверне тебе до якоря. Знищити сам пристрій замало. Потрібно видалити зв’язок, поки маєш доступ до ядра. Я залишив пояснення Софії. Сподіваюся, вона буде поруч.

Марко подивився на неї.

— Не було повного файлу в моїй копії, — прошепотіла вона. — Тепер розумію, що мені передали не все.

Вона не додала виправдання. Цього було досить.

— Ти можеш обрати продовжувати, — говорив батько. — Я не маю права заборонити. Але прошу: не називай кожну людину, яку зустрінеш, своєю наступною спробою. Для неї зустріч буде першою. Вона не винна, що ти знаєш її раніше за неї саму.

Марко заплющив очі. Побачив молоду Олену в майстерні, її здивування, коли він промовив ідеальну фразу. Йому хотілося, щоб запис зупинився. Не зупинив.

— Оксано, тепер можеш, — сказав Павло.

Мати підійшла до камери. Марко побачив тільки її руку.

— Ти сказав йому, що любиш? — спитала вона.

Батько здивувався, потім тихо засміявся.

— Думав, що це зрозуміло.

— Скажи.

Він подивився просто в об’єктив.

— Люблю тебе, Марку. Не за те, що ти зробиш із моїм життям. Просто люблю.

Запис закінчився.