Розділ 10

Лев упізнав його раніше, ніж Марко заговорив.

Не обличчя. Обличчя було тим самим юним, з м’якою лінією щелепи й прищем біля вуха. Він упізнав погляд людини, яка не збирається просити дорослого пояснити світ.

— Скільки? — спитав Лев.

Марко стояв біля другого ряду, тримаючись за крісло. Ірина дозволила пройти після того, як Софія підтвердила небезпеку вантажу. Тепер Марко вперше сам попросив поговорити з Левом, поки вона готувала доступ до ядра.

— Двадцять три роки після першої посадки. У двох життях.

Лев зблід.

— Отже, стійкість збереглася.

— У мене була донька.

Лев замовк.

Марко сів у вільне крісло поруч. Він не хотів стояти над ним, хоча дуже хотів побачити страх.

— Якби ви зараз сказали, що не знали про ризик, я, можливо, повірив би. Але ви знали, що я не погоджувався.

— Твій батько…

— Не починайте з нього.

За вікном повільно поверталася вода. Лев дивився на неї довше, ніж було потрібно.

— Моя дружина померла за одинадцять днів, — сказав він. — Від першого діагнозу. Я не знав, що одинадцять днів можуть бути всім часом, який залишився людині. Купував їй речі на наступний місяць.

Марко мовчав.

— Павло показав мені перші результати. Не обіцяв повернути її. Я не дурень, розумів, що до якоря немає дороги. Але для інших можна було зробити те, чого не зробили для неї.

— Тому ви змусили мене помирати.

Лев потер обличчя.

— Тому я вирішив, що страх окремої людини не може зупинити таку можливість.

Він вимовив це тихо, і від тиші слова не стали менш жахливими. Марко вже чув подібне від себе: Лада переживе, Ірина мусить повірити, Олена зрозуміє потім. Він відсунувся, впізнавши спорідненість там, де хотів бачити лише ворога.

— Ви думали, що літак витримає?

— Так. Поле мало лишитися в захисному об’ємі. Тести…

— Ви змінили показники на екрані.

Лев опустив очі.

— Щоб не зупинили перевезення через розбіжність. Я вважав її похибкою датчика.

— Ви не перевірили.

— Ні.

За ними пройшов Адам. Попросив звільнити край проходу. Марко посунув ноги. Дивна буденність цього руху допомогла не вдарити Лева: довкола все ще були інші люди, яким потрібен простір.

Софія повернулася й сказала, що ядро готове до читання. Марко попросив Лева піти з ними. Ірина заперечила, але він пояснив: той знає, які зміни вніс, і тепер має показати їх при свідках. Лев погодився, не торгуючись.

У відсіку Марко побачив архів.

Не відео чужих життів. Не кімнати, де ще можна знайти Аду. Таблиці з часом, рівнем поля, станом оператора. Двадцять три роки вміщалися в кілька рядків чисел. Система зберігала те, що потрібно для повернення, а не все, що людина любила.

— Де моя пам’ять? — спитав він.

Софія торкнулася його скроні, зупинивши руку за кілька сантиметрів, перш ніж торкнутися без дозволу.

— У тобі. Якір переносить її як стан. Тут немає окремого запису кожного твого дня.

— Отже, якщо я забуду її голос…

Софія не відповіла.

Марко кивнув. Не вимагав від неї слова, яке зробить це легшим.

Лев нахилився до екрана.

— Але можна відтворити умови. Ти знаєш, коли познайомився з її матір’ю, де жив, що робив. Кожна спроба наближатиме…

— До кого?

— До того самого результату.

Марко подивився на нього.

— Вона ненавиділа, коли я записував її без дозволу. Не любила варену моркву. Одного разу збрехала про миску. Вона не результат.

Лев замовк, але не відступив.

— Ти готовий відмовитися від шансу?

Марко відчув, як питання входить у найслабше місце. Він не був готовий. Частина його досі хотіла почути, що існує точний шлях, треба лише знайти правильну дату, сказати правильне слово, не купити ту шоколадку. Ця частина могла жити дуже довго.

— Я вже використав її матір, щоб шукати цей шанс, — сказав він. — Досить.

Софія відвернулася до панелі, даючи йому кілька секунд без чужих очей.

В архіві знайшли зміни, внесені перед перевезенням. Підпис Лева. Відключене попередження про неповну згоду. Прихований діапазон показників. Марко дивився на рядки й думав, як мало місця займає чужа воля, якщо перетворити її на параметр.

У журналі був розділ із перевірками пам’яті. Софія відкрила його, шукаючи спосіб відокремити Маркові спогади від даних, які міг підкласти Лев. На екрані з’явилися старі дитячі відповіді: пташка, двері, вода, голос матері. Поруч стояли час реакції й цифри, яких Марко не розумів. Він дивився на прості слова й згадував, як радів батьковій похвалі. Тепер бачив, що за кожним правильним вгадуванням хтось отримував не тільки радість сина, а й потрібний запис.