Розділ 9

Він пам’ятав запах доньчиного волосся після моря, але не міг пригадати пароль до телефона, який тримав у руці.

Пальці набирали шість цифр із дорослого життя. Екран відмовлявся. Марко пробував знову, поки не з’явилося попередження. Тоді він зрозумів, що навіть доступ до власної кишені належить хлопцеві, яким давно перестав бути.

Роман говорив щось поруч. Лада плакала. Ірина просила сидіти.

Марко не відповідав.

Він шукав доньку там, де її не могло бути: у списку контактів, у фотографіях, у порожньому місці біля проходу. Знав, що це безглуздо, але знання не доходили до рук. Вони продовжували шукати.

Софія прийшла сама, помітивши рекордер.

Він дозволив їй прочитати журнал. Її обличчя змінилося, коли вона побачила тривалість останньої історії.

— Сімнадцять років, — сказала вона.

— Десять, — відповів Марко.

— Що?

— Їй десять.

Софія сіла поруч. Усе, що знала про свій винахід, раптом стало недостатнім для розмови з його наслідком.

— Як її звати?

Марко подивився на неї.

— Ада.

Він вимовив ім’я й на мить злякався, що від цього воно зітреться. Наче пам’ять була маленькою батареєю, яку кожне використання розряджає.

— Розкажеш мені, коли сядемо, — сказала Софія.

— Ви не сядете.

Вона прийняла удар мовчки.

Марко заплющив очі. Змусив себе згадати не Адин сміх, а дві оболонки, час, послідовність повідомлень. Розповів Софії, як вони врятували літак і де вона загинула. Цього разу не приховав кінця, сподіваючись уберегти її від страху.

Софія слухала уважно.

— Тоді треба змінити моє місце під час посадки, — сказала вона.

Ні обурення, ні вдячності за попередження. Просто наступна задача. Марко відчув слабке полегшення: принаймні вона ще могла щось обрати.

Вони сіли знову. Софія вижила, втративши рухливість правої руки; контейнер пошкодило так, що доступ до якоря зник. Літак урятували, але не всіх: чоловік у задній частині помер від травм. Марко дізнався його ім’я й записав. Не дозволив собі назвати результат гіршим чи кращим одним числом.

На землі він одразу попросив телефон.

Набрав номер Оленина із пам’яті.

Відповів незнайомий чоловік. Номер ще не належав їй. Марко вибачився, поклав слухавку й довго дивився на чорний екран.

Доросле життя існувало в ньому з усією вагою, а світ навколо не мав для нього навіть правильної телефонної лінії.

Удома мати обійняла його. Він відчув, яка вона молода. На сімнадцять років молодша за жінку, яку востаннє бачив на Адиному святі. Шкіра на руках гладша, рухи швидші, голос ще не втомлюється до вечора.

— Мамо, — сказав він і заплакав.

Вона вирішила, що це через політ. Частково мала рацію.

Марко не міг розповісти їй про онуку першого дня. Боявся покласти на неї втрату людини, якої вона ніколи не тримала на руках. Розповів через тиждень, коли вона сама спитала, чому він іноді називає її словами, яких вона ще не говорила.

Оксана слухала, стискаючи чашку.

— Я була їй доброю бабусею?

Марко кивнув.

— Дуже.

Мати відвернулася до вікна. Їй вистачило цього, щоб теж втратити щось.

Олену він знайшов навесні. Вона ще навчалася, підробляла в майстерні й носила волосся довше. Марко стояв через дорогу, дивлячись, як вона виходить із пакетом продуктів. Хотів перейти, взяти пакет, спитати, що приготувати на вечерю. Натомість мусив залишитися незнайомим хлопцем.

Він зустрівся з нею нібито випадково на виставці. Знав, що вона туди прийде: колись сама розповідала. Назвав художника, якого любила. Пожартував фразою, від якої вона сміялася в іншому житті.

Олена всміхнулася.

Маркові стало тепло й огидно водночас.

Він сказав собі, що це лише спосіб познайомитися. Потім ще один. Потім почав планувати кожну розмову так, щоб вона привела їх до потрібної близькості. Знав її улюблені місця, страх перед лікарнями, історію про діда й дерев’яну коробку. Мав перевагу, яку вона не могла навіть побачити.

Одного вечора Олена запитала:

— Чому ти ніколи не дивуєшся?

Марко розгубився.

— Дивуюся.

— Ні. Ти ніби чекаєш, поки я правильно скажу свою частину.

Він хотів заперечити. Але саме зараз вона сказала те, чого раніше не казала, і він відчув роздратування. Цей короткий спалах розкрив усе краще за зізнання.

Вона була права.

Він розповів їй про літак, про роки, про шлюб. Про Аду говорив довше, ніж про все інше. Олена слухала, не торкаючись його руки. Коли він закінчив, у кімнаті було тихо.