Розділ 7

Першу ніч удома Марко спав на підлозі.

Ліжко було надто м’яке. Коли матрац прогинався, тіло чекало падіння, і він прокидався раніше, ніж устиг заснути. Мати знайшла його біля шафи, накритого пледом, із телефоном у руці. Не спитала, чому. Принесла подушку й залишила двері відчиненими.

Йому хотілося, щоб вона не йшла, але він не сказав.

За хвилину вона повернулася зі своєю ковдрою, сіла в крісло й вимкнула світло. Марко почув, як скрипнули її коліна. Цей звук заспокоїв більше за всі слова, які йому казали після катастрофи.

Вранці він прокинувся від чайника.

На кухні стояли дві чашки. Обидві білі. Мати прибрала червону, з якої він пив роками, не питаючи пояснень. Марко помітив її у верхній шафі й відчув водночас вдячність і сором: його страх уже пересував речі в чужому житті.

— Не ховай усе, — сказав він.

Мати подивилася на чашки.

— Це тільки посуд.

— Я знаю.

— Тоді колись дістанеш сам.

Вони пили чай мовчки. За вікном хтось заводив машину. Сусід нагорі пересував стілець. Світ робив те саме, що й до польоту, й Марко не міг вирішити, чи це милість чи образа.

Про Колиску він розповів матері на третій день.

Вона вислухала все, не перебиваючи. Коли він назвав Софію, вона стиснула руки під столом. Коли дійшов до батькового відео, підвелася й зачинила вікно, хоча протягу не було.

— Ти мені віриш? — спитав Марко.

— Я вірю, що ти це пережив.

— Це не те саме.

— Знаю.

Вона сіла знову.

— Павло казав, що знайшов спосіб зберігати людей. Я питала, від чого саме. Від смерті? Від їхніх власних рішень? Він сердився. Потім перестав. Перед кінцем попросив забрати твої речі з лабораторії. Усі зразки, записи, усе, де було твоє ім’я.

Марко відчув, як холодніє спина.

— Мої зразки?

Мати кивнула.

— Ти грав у його навушниках. Пам’ятаєш гру, де треба було вгадувати звуки?

Він пам’ятав. Пташка, двері, вода, мамин голос. Батько радів правильним відповідям, ставив у зошиті плюси.

— Я думала, це безпечно, — сказала мати. — Тому теж винна. Не в тому, що сталося в літаку. У тому, що не поставила достатньо питань тоді.

Марко не сказав, що вона ні в чому не винна. Він поки не знав. Просто сидів поруч, дозволяючи їй бути людиною, яка помилялася, а не стіною, на яку можна сперти все.

Школа в Бергені відповіла на його лист через тиждень. Вони справді отримали його роботи, надіслані посередником, і були готові поговорити після одужання. Грант на дорогу не належав їм. Марко перечитав відповідь кілька разів. Лев використав справжні двері, щоб привести його в пастку. За дверима все ще могло бути щось його власне.

Він відмовився від співбесіди.

Потім написав знову й попросив провести її дистанційно.

Це було перше рішення після польоту, яке не зводилося до втечі.

Навчався він повільно. На заняттях міг годину працювати зі звуком дощу, а потім не витримати короткого сигналу повідомлення. Викладач одного разу вимкнув запис, коли Марко зблід, і не вимагав пояснень перед усіма. Після пари вони домовилися, як він попереджатиме, коли буде потрібна пауза.

Допомога виявилася не одним великим порятунком, а низкою малих угод.

Ірина подзвонила в листопаді. Її номер передали за згодою обох через людей, які допомагали пасажирам після аварії. Вона спитала, як він спить. Марко сказав: «Погано». Вона відповіла: теж.

Це була чесна основа для розмови.

Вони зустрілися через місяць у кафе біля вокзалу. Ірина прийшла без форми, у великому светрі, і Марко не відразу впізнав її. Шрам над броваю став тонким. Волосся вона обрізала до плечей.

— Я думав, ви вища, — сказав він.

— А я думала, ти тихіший.

Вони засміялися. Потім довго дивилися в меню, не обираючи нічого.

Ірина більше не літала. Поки що. Вона не знала, чи повернеться. Марко хотів переконати її, що мусить, бо в нього в голові її місце досі було в проході між кріслами. Вчасно зупинився. Вона не мала довічно працювати образом, який урятував його.

— Що хочеш робити? — спитав він.

Ірина підняла очі.

— Не знаю. Приємно, що питаєш саме так.

Вони говорили про Адама, який допоміг сестрі переїхати, про командира Віка, що давав свідчення, про Ладу, яка надіслала екіпажу малюнок синього автобуса з крилами. Роман написав Маркові довгий лист й запросив у гості, але той поки не наважувався. Він боявся дивитися на дітей, чий батько в іншому ранку не повернувся.

Ірина слухала розповідь про петлі без звичного питання, чи це могло наснитися.

— Я не можу перевірити, — сказала вона. — Але пам’ятаю, що ти знав речі, яких не мав знати. Цього мені досить, щоб не сміятися.

— А якщо я знову туди потраплю?

— Тоді тобі доведеться розповісти мені знову.

— Ти не повіриш.

— Може, ні. Я ж не буду цією мною.

Він дивився на неї, вперше чуючи вголос те, чого боявся. Їхня дружба належала часу після польоту. Він міг забрати її із собою тільки наполовину.

До Романа він усе-таки поїхав навесні. Купив квиток на потяг, потім двічі перевірив, чи не переплутав день. У сумці віз коробку печива, яку мати обрала так ретельно, ніби її смак міг вирішити, чи варто було рятувати її сина.

Роман зустрів його біля станції в старій куртці. Без шарфа. Марко відчув недоречне розчарування, а потім розсердився на себе: люди не зобов’язані носити власні спогади, щоб інші їх упізнавали.

— Як дорога?

— Довго.

— Зате чай можна випити спокійно.

Роман сказав це без натяку. Марко був вдячний.

У них удома пахло цибулею й свіжим хлібом. Дружина Романа, Наталя, обійняла його відразу, а потім сама перепросила, що не спитала. Донька кивнула з коридору й пішла до своєї кімнати. Син дивився на Марка з цікавістю, яку намагався приховати. Це була та сама родина з фотографії, тільки ніхто не стояв на місці й не усміхався за командою.