Розділ 6

Земля виявилася мокрою травою, що липла до долонь.

Марко стояв навколішки й не міг підвестися. За спиною кричали люди, хтось тягнув його за плече далі від літака, але він дивився вниз. Чорний ґрунт, зламана стеблина, маленький камінь. Речі, які не падали разом із ним.

Він притиснув долоню до землі, наче перевіряв пульс.

— Рухайтеся! — Ірина схопила його під пахву. — Марку, вставайте!

Він підвівся. Лівий бік болів так, що не вистачало повітря, але ноги працювали. За кілька десятків кроків він обернувся.

Літак лежав на краю смуги, перекошений, із розірваним черевом. Біля передньої частини стояв дим. Люди спускалися, падали, підхоплювали одне одного. Адам біг уздовж корпусу, показуючи, куди йти. Вдалині наближалися машини з миготливими вогнями.

Вони долетіли до маленького прибережного аеродрому. Марко не знав його назви. Знав тільки, що дві оболонки протрималися довше за одну, командир із другою пілотесою змогли вирівняти літак, а далі все відбувалося без участі Маркової. Він тримався за ремінь і чув, як колеса торкнулися землі, перш ніж щось зламалося.

— Ладо, — сказав він.

Ірина не почула.

— Дівчинка. Синя іграшка.

Вона подивилася за його спину. Тарас стояв неподалік, загорнувши Ладу у власну куртку. Іграшка звисала з її руки. Дівчинка була жива й сердита: плакала так, ніби хтось завдав їй великої особистої кривди.

Марко засміявся і відразу зігнувся від болю.

Потім підійшов рятувальник, посадив його на ноші й почав ставити прості питання. Ім’я. Вік. Де болить. Марко відповів, що йому вісімнадцять, і це вперше прозвучало смішно. Йому було вісімнадцять уже дуже давно.

Він не бачив Романа.

Хотів підвестися, але рятувальник утримав його. Поруч Ірина говорила з кимось по рації, називала ряди й кількість людей. Її голос був тим самим, проте в ньому з’явилася порожнеча між словами. Так звучить людина, яка ще працює, але вже не має чим заповнювати паузи.

Марко попросив знайти чоловіка з шарфом.

— Я передам, — сказала вона.

Ця фраза не була обіцянкою, і він знав це.

У лікарні день народження закінчився без свічок. Марко лежав під білою ковдрою, слухав кроки в коридорі й дивився, як вечір темніє за вікном. Йому дали телефон у прозорому пакеті. Скло було тріснуте, але екран засвітився.

Мати відповіла після першого гудка.

Вона нічого не сказала.

— Мам, я сів.

На іншому кінці стало чути її дихання. Марко слухав, не перериваючи. Раніше він дратувався, коли вона мовчала в слухавку. Тепер готовий був лежати так годинами.

— Де ти? — нарешті спитала вона.

Він прочитав назву лікарні з картки біля ліжка. Помилився, повторив повільніше. Мати сказала, що вже шукає дорогу. Він хотів попросити її не їхати, бо дорого, незручно, далеко. Потім згадав власне ранкове «я не малий» і промовчав.

— Приїжджай, — сказав він.

Вночі він прокинувся від тиші. Не від удару. Не від стаканчика. Годинник показував інший час; за вікном горіли вогні міста. Марко довго лежав нерухомо, боячись зіпсувати цю новизну зайвим рухом.

Петля закінчилася, подумав він.

Вранці прийшов слідчий із перекладачкою. Запитав про Софію, Лева й контейнер. Марко розповів, що знав. Коли дійшов до повернень, перекладачка перестала писати, але слідчий попросив продовжувати. Не всміхався. Не сперечався. Записував слова людини, яка пережила катастрофу.

Потім Марко спитав про загиблих.

Двадцять вісім.

Софія була серед них. Роман теж.

Число не вкладалося в голову. Марко бачив мокру траву, живу Ладу, Іринину руку на своєму плечі. Поруч із цим існувало двадцять вісім людей, які не дійшли до землі так, як він. Порятунок не був протилежністю катастрофи. Іноді вони займали те саме місце.

Лев вижив. Його допитували в іншому відділенні. Контейнер згорів разом із частиною літака, службові носії вилучили. Марко слухав і дивився на свої пальці. Під нігтями досі залишалася темна смуга ґрунту.

Удень до нього привели Ладу. Тарас стояв у дверях, запитуючи поглядом, чи можна. Марко кивнув, і дівчинка підійшла до ліжка з аркушем у руці. На ньому був літак із колесами, великими, як у трактора. Під колесами — зелена смуга.

— Щоб міг усюди їхати, — пояснила вона. — Якщо знову небо зламається.

Марко взяв малюнок. Папір був теплий від її долоні.

— Добре придумала.

— Тато сказав, ти допомагав.

Він подивився на Тараса. Той знизав плечима, ніби вибачався за спрощення.

— Багато людей допомагали, — сказав Марко. — Ірина. Адам. Пілоти. Софія.

Лада опустила очі.

— Вона не вийшла.

У кімнаті стало тихо. Марко не знав, що дитині вже сказали, і яких слів не можна додати до її страху без дозволу батька. Він подивився на Тараса, і той сів поруч із донькою.

— Так, — сказав Тарас. — Вона загинула. Ми говорили про це.

Лада провела пальцем по краю ковдри.

— А вона знала, що я там?

Марко відчув, як до горла підступають сльози.

— Знала, що там багато людей. І хотіла, щоб усі вийшли.

Дівчинка кивнула так серйозно, що він не витримав і відвернувся. Тарас не став рятувати розмову веселою темою. Дозволив їй побути сумною, а потім спитав Марка, чи можна залишити малюнок на тумбочці.

Вони посиділи ще трохи. Лада розповіла, що в лікарні дали йогурт із полуницею, а вона хотіла без нічого. Тарас сказав, що знайдуть інший. Марко слухав цю малу суперечку й відчував, як сильно хоче, щоб після великої біди люди знову могли сперечатися про йогурт.

Коли вони пішли, він довго дивився на тракторні колеса. Дитина не знала, як працює літак, але знала, чого від нього хоче: щоб завжди знаходив землю. Марко сам провів увесь ранок із таким самим простим бажанням. Різниця була лише в тому, скільки чужих умінь знадобилося, щоб хоча б частково його виконати.

Пізніше принесли список речей, знайдених серед уламків. Марко мав упізнати свої. Наплічник, пошкоджений телефон, частину папки, рекордер із тріснутою кришкою. Сорочка зникла. Він поставив позначки поруч із потрібними рядками й раптом спитав про чорний футляр для окулярів.