Розділ 5

На екрані Колиски його життя займало сім рядків.

Марко не пам’ятав, коли перестав рахувати пробудження і почав рахувати завершення. Можливо, після того, як Софія назвала цим словом першу смерть. У ньому було щось канцелярське, зручне для звіту. Завершення можна поставити в таблицю. Холод у легенях туди не вміщався.

Цього разу вони дісталися до відсіку раніше. Марко знав, кому що сказати, але однаково мусив чекати дозволу екіпажу. Софія перевірила журнал, Ірина передала відомості командирові, Адам привів їх до контейнера. Лева залишили у кріслі, доручивши іншому членові екіпажу стежити за ним. Це не було арештом. Просто командир не хотів зайвої людини біля невідомого джерела небезпеки.

Лев погодився напрочуд легко. Він лише попросив не вимикати ядро грубо.

Софія відповіла, що сама це знає.

— А я ні, — сказав Марко, коли двері зачинилися. — Поясніть.

Вона показала на чорну поверхню всередині контейнера.

— Це вхід до запису. Сам запис уже не тут. Він закріплений у початковій миті. Зламаєш коробку — втратиш доступ до керування, але не обов’язково петлю.

— Тобто я можу знищити все й залишитися в цьому назавжди.

— Так.

Адам подивився на них.

— Я правильно зрозумів, що цю штуку не можна просто від’єднати?

— Її вплив на літак можна ізолювати, — сказала Софія. — Саме це я пропоную. Не чіпаючи вже створеного якоря.

Адам передав відповідь командирові. Марко слухав, як неможлива розмова стає службовою: джерело завад, окремий захисний контур, підтвердження готовності. Ніхто в кабіні не мусив вірити в повернення з мертвих. Їм потрібно було знати, що заважає керувати літаком і як припинити цей вплив.

Софія працювала обома руками, притиснувши лікоть до ребра контейнера. На її правій кисті був старий шрам, довгий і світлий. Марко помітив, що вона уникає рухів, які натягують шкіру.

— Це теж Колиска?

— Посудомийна машина, — сказала вона. — Розбита склянка.

Він мимоволі всміхнувся. Не кожен шрам мусив мати велике пояснення.

На екрані з’явилися дві колонки. Ліворуч — «Ізоляція поточного поля». Праворуч — «Відмова від якоря». Під другою світилися порожні місця для підтвердження оператора та свідка.

Марко згадав, як учора ставив підпис у згоді на обробку даних для школи. Прокрутив довгий текст, майже не читаючи, знайшов поле внизу й натиснув. Усе життя дорослих здавалося низкою таких малих дій, за якими ховалися речі, про які ніхто не мав часу думати. Тепер перед ним стояло порожнє поле, яке нарешті означало щось зрозуміле: можна не погодитися.

Він нахилився ближче. Екран не знав, що йому страшно. Не квапив, не заспокоював, не називав вибір простим. Марко вперше був вдячний машині за байдужість. Люди навколо хотіли надто багато, навіть коли хотіли добра. Порожнє місце для відповіді поки нічого не вимагало.

Адам глянув на нього, потім на панель і запитав Софію, чи це стосується самого хлопця. Вона сказала, що так. Стюард відсунув руку від екрана, хоча й не збирався його торкатися. Цей малий рух Марко помітив. Хтось визнав, що тут є рішення, яке йому не належить, навіть посеред спільної небезпеки.

— Ось, — сказав Марко. — Відмова. Натиснімо.

Софія затримала його руку.

— Спершу врятуємо літак.

— А якщо потім не буде доступу?

Вона не відповіла відразу.

— Я не знаю стану протоколу. Не стану запускати незворотну команду, якої не перевірила.

— Незворотну, — повторив він.

Слово мало дивний смак. Ще вчора все було незворотним, і він не помічав цього. Тепер воно означало ризик, від якого можна відступити. Або право, яке хтось забрав.

Під колонками спалахнуло маленьке вікно: «Особисте повідомлення оператора». Марко торкнувся його раніше, ніж Софія встигла застерегти.

Батько з’явився без переходу.

Не молодий герой зі старих фотографій. Худий чоловік у лікарняній сорочці, сидить біля вікна, тримає пластиковий стаканчик обома руками. На підвіконні стоїть пакет із мандаринами. Камера поставлена низько, тому видно край ліжка й босу ступню.

— Якщо ти дивишся це сам, — сказав Павло, — знайди когось, кому можеш сказати правду.

Марко перестав дихати.

Софія потягнулася зупинити запис, але він відвів її руку.

— Десять секунд.

Батько ковтнув води. Поглянув убік, ніби хтось стояв за камерою.

— Я довго думав, що люблю тебе достатньо, щоб усе вирішити. Це була зручна думка. Вона дозволяла не питати.

Екран здригнувся. Відео розпалося на квадрати.

Софія вимкнула його.

— Поле росте. Марку, мені потрібна твоя рука тут.

Він хотів крикнути, що десять років чекав на цей голос. Але за дверима заплакала дитина. Лада чи інша — він не знав. Десять років не давали йому права забрати в когось наступні десять секунд.

Марко поклав долоню на чорну поверхню.

Вона була теплою. Не гарячою, не холодною, майже як чужа шкіра. По краях пробігли світлі лінії, і низький тон у грудях вирівнявся. На екрані з’явилася хвиля. Він упізнав форму не розумом, а звичкою: так виглядав звук, який хтось обрізав на піку.

— Воно перевантажене, — сказав він.

Софія глянула.

— Це не звукова доріжка.

— Знаю. Але малюнок упирається в межу.

Вона нахилилася ближче, змінила масштаб і коротко вилаялася. Марко вперше почув від неї лайку. Вона прозвучала приємно людяно.

— Нам показували обрізане значення, — сказала Софія. — Хтось обмежив відображення, а не саме поле.

Вона передала нові дані Адамові. Той повторив їх у зв’язку, не додаючи нічого від себе. За кілька секунд прийшла відповідь: системи в кабіні поводяться суперечливо, екіпаж уже працює з незалежними джерелами, ізоляцію треба починати, щойно Софія буде готова.

— Лев? — спитав Марко.

— Потім.

Вона дістала з бокової кишені контейнера гнучку темну оболонку. Не пояснювала її будову. Просто показала, де тримати край, поки вона з’єднує дві частини. Адам притримав контейнер, щоб він не вдарив їх під час поштовху.