Розділ 4

Софія прийшла швидше, ніж минулого разу. Марко встиг попередити Тараса про валізу, допомогти Романові з журналом і назвати Ірині три речі, які можна перевірити відразу. Він не вимагав віри. Просив передати фразу.

Коли сива жінка сіла поруч, він показав їй рекордер.

— Ви знаєте, що це.

— Звідки ти знаєш слово «Колиска»?

— Ви сказали. Перед тим, як ми загинули.

Софія дістала металевий диск. Торкнулася його зап’ястка й заплющила очі, читаючи крихітний екран на ребрі. Марко вперше побачив: це був не кулон. Шнурок просто не давав загубити пристрій.

— П’ять завершень, — сказала вона.

— Ви можете це припинити?

Вона не поспішила відповісти. Марко ненавидів паузу, але ще більше боявся, що вона скаже «звичайно».

— Можу спробувати врятувати літак. Для решти потрібне ядро.

— Що воно робить на пасажирському рейсі?

— Його везуть на демонтаж. Принаймні так було написано в документах, які я підписала.

Вона сказала це, дивлячись на чоловіка попереду. Той саме говорив з Іриною, показуючи екран свого телефона. На відміну від інших, він досі тримав піджак застебнутим.

— Це Лев Рудик, — пояснила Софія. — Керує фондом, який оплатив перевезення. Він переконав мене супроводжувати обладнання. Сказав, що без моїх ключів його не приймуть.

— А мене хто переконав?

Софія перевела погляд на рекордер.

— Як він до тебе потрапив?

Марко розповів про матір, коробку й десять років у шухляді. Говорив швидко, сердячись на кожну зайву подробицю. Софія перепитала лише дату, коли надійшло запрошення на співбесіду. За три тижні до польоту. Потім спитала, хто купував квиток.

— Школа. У них грант для вступників.

— Ти перевіряв адресу відправника?

Марко подивився на неї. У його наплічнику лежала папка з листами. Він перечитував їх стільки разів, що пам’ятав коми. Але не пам’ятав адреси. Радість робила людину не менш сліпою, ніж страх.

— Школа існує, — сказав він.

— Я не сумніваюся.

— Там мене чекають.

Софія опустила очі.

— Сподіваюся.

Марко захотів ударити її. Не за те, що вона зробила, а за те, що не залишила йому навіть того малого майбутнього, яке він тримав у папці. Можливо, його нове життя з самого початку було маршрутом до чужої коробки у вантажному відсіку.

— Ви працювали з батьком?

— Сім років.

— Він справді помер у лікарні?

— Так.

Вона відповіла відразу, і Марко відчув полегшення, від якого стало гидко. Принаймні одна смерть не виявилася ще однією брехнею.

— А цей час? Ви сказали, що він залишив той самий.

Софія потерла край металевого диска.

— Ти народився о шостій вісімнадцять. Павло записав час у першу версію програми. Це було особисте нагадування, тоді ще зовсім невинне. Дев’ять секунд додав процес пробудження. Система чекала, поки свідомість увійде в стан, який можна закріпити.

— Чому саме вісімнадцять років?

— Він поставив відкладений термін. Хотів дати тобі вибір, коли ти виростеш. Але термін сам собою не мав нічого запускати. Між повідомленням і активацією повинна була стояти твоя згода.

Марко згадав кнопку в аеропорту. Натиснув її, бо хотів почути мертвого батька. Жодного питання на екрані не було. Ніяких умов, жодної можливості сказати «ні» тому, про існування чого він не знав.

— Я просто ввімкнув запис.

— Я розумію.

— Це не згода.

— Ні.

За вікном пройшла біла хмара. На секунду світ став м’яким, майже домашнім. Марко подумав, що в дитинстві любив хмари з літака на картинках. Вони обіцяли місце, де нічого не болить, бо все далеко внизу. Насправді відстань нічого не скасовувала. Люди брали з собою страх, брехню, чужі рішення, і навіть небо не могло зробити їх легшими.

Він хотів знати, чи мати розуміла, що тримає в шухляді. Софія сказала, що Оксана знала про дослідження, але не про цей запуск. Вона багато років тому вимагала зупинити роботу. Після смерті Павла забрала особисті речі й більше не відповідала на листи фонду.

— Ви писали їй?

— Один раз. Вона повернула конверт нерозпечатаним.

Марко добре уявив материні пальці, які тримають конверт за край. Вона не любила речей без зворотної адреси, незнайомих номерів і людей, які говорили «ваш чоловік хотів би». Він сердився на ці її звички. Називав недовіру застарілою, наче вона була старим телефоном, який час змінити. Тепер її недовіра здавалася частиною дому, яку він надто легко залишив на землі.

— Я міг не летіти, — сказав він.

— Так.

— Міг не взяти подарунок.

— Так.

— То це я…

— Ні, — сказала Софія. — Твої звичайні рішення не дають іншій людині права використовувати тебе. Не забирай у неї відповідальність тільки тому, що власну провину легше тримати в руках.

Роман коротко кивнув. Марко подивився на нього й зрозумів, що сусід слухає дуже уважно. Можливо, не вірить у машину. Але розуміє, що хлопцеві намагаються пояснити чужий задум його власною необережністю.

Софія дістала з кишені пом’ятий посадковий талон. Показала номер рейсу, дату, своє місце. Усе збігалося з Марковим квитком, окрім імені та ряду. Їхні дороги звели не зорі й не таємничий поклик, а людина, яка мала доступ до грошей, листів і бронювання. Від цього неможливе стало огидно практичним.

— Він знав, що літак почне падати?

— Я не знаю.

— Ви мусите знати.

— Ні. Я можу знати, що підписала сама. Що перевіряла. Чого не перевірила. Решту треба встановити.

Марко сперся потилицею на крісло. Йому хотілося мати винного цілком, без проміжків, у які могла просочитися невизначеність. Але Софія вперто залишала ці проміжки. Вона вже зізналася у власній участі, та не погоджувалася вигадувати за інших навіть те, що могло зробити її менш винною.

— Ви його боїтеся? — запитав він.

Софія подивилася вперед.

— Зараз я боюся того, що ми не встигнемо. З ним розбиратимемося, якщо з’явиться земля під ногами.