Розділ 3

Дівчинку звали Ладою. Це Марко дізнався раніше, ніж устиг розстебнути ремінь: її батько крикнув ім’я, коли жовта валіза вдарилася об спинку й скотилася до проходу.

На п’ятому пробудженні Марко вже тримав руку напоготові. Він не намагався ловити валізу. Крикнув чоловікові пригнути дитину, і той послухався, ще не встигнувши подивитися, хто говорить. Пластиковий кут пролетів над Ладиною головою. Ірина, яку цього разу не затримав пасажир, притиснула валізу коліном.

Кров над її бровою все одно з’явилася. Рана була вже в початковій миті. Марко запам’ятав і це: деяких речей він не міг випередити, хоч би як старався.

— Дякую, — сказав батько дівчинки.

— Хай тримає кита міцніше.

Лада насупилася.

— Це не кит.

Марко глянув на синю іграшку з білим черевом, плавниками й широким хвостом.

— А хто?

— Це автобус. Він тільки виглядає як кит.

Її батько коротко видихнув крізь усмішку.

— У ньому їздять риби, — пояснив він. — Я Тарас.

Марко назвався. Сказав, що їм треба слухатися Ірину, і показав на стюардесу.

— Ви знайомі? — спитав Тарас.

— Уже трохи.

Ірина почула, але не стала виправляти. Вона закріпила валізу, перевірила Ладин ремінь і пішла вперед. Марко покликав її так тихо, як міг, щоб голос не прозвучав черговою вимогою.

— Мені треба передати одну річ жінці в четвертому ряді. Вона може знати причину.

Ірина подивилася на рекордер.

— Причину чого?

— Того, що відбувається з літаком.

— Ви знайомі з нею?

— Мій батько був знайомий. Я думаю.

Марко чув, як слабшає його історія з кожним уточненням. Ірина не мала часу думати замість нього. Він стиснув пристрій, готуючись до відмови, але вона простягнула руку.

— Я передам. Ви залишаєтеся тут.

Це був розумний вихід. Саме тому Марко раптом злякався віддати рекордер. А якщо повернення залежить від нього? Якщо без нього смерть стане остаточною? Він не встиг перевірити. Не знав нічого, крім того, що предмет належав батькові й світився під водою.

Ірина чекала.

Марко вклав пристрій у її долоню.

Вона пішла вперед. Він стежив за сірою коробочкою, поки її не затулила чужа голова. Йому здавалося, що віддав не річ, а єдину частину себе, яка знає дорогу назад.

Роман торкнувся його ліктя.

— Друже, ти знову не дихаєш.

Марко видихнув.

У четвертому ряді спалахнула сварка. Ірина щось пояснювала, сива жінка тягнулася до рекордера, чоловік у піджаку намагався її зупинити. Стюардеса не віддала пристрій йому. Відступила на крок, чітко щось сказала. Жінка нахилилася ближче до неї й заговорила швидко.

Лада повернулася до Марка.

— Чому ти дивишся туди весь час?

— Чекаю.

— Мама теж так дивилася на двері.

Тарас поклав руку їй на плече.

— Ладо.

Дівчинка замовкла й засунула ніс у синю тканину. Марко не спитав, про які двері йдеться. Він уже встиг помітити порожню світлу смугу на Тарасовому пальці. Встиг скласти історію, не маючи на неї права. Люди довкола були більшими за ті кілька ознак, які можна прочитати за одинадцять хвилин.

— В автобусі є водій? — спитав він.

Лада показала маленьку пляму біля плавника.

— Тут. Він не вилізає, бо всі підуть без нього.

— Хто всі?

— Пасажири.

— А вони не можуть почекати?

Вона глянула на нього з терплячим здивуванням.

— Вони ж риби.

Ірина повернулася. Рекордера в руці не було.

— Жінку звати Софія Лита. Вона просить сказати, що пам’ятає вашого батька. І питає, чи ви вже поверталися.

Марко почув власне серце в зубах.

— Чотири рази.

Ірина не відразу відповіла.

— Поясніть.

— Вона зрозуміє. Скажіть: чотири. Будь ласка.

Ірина дивилася на нього ще секунду. Потім підвелася. Марко майже попросив її повернути рекордер, але стримався. Вона вже зробила більше, ніж могла обіцяти.

Чекати виявилося гірше, ніж бігти проходом. Коли він біг, хоча б тіло знало, що робить. Тепер доводилося сидіти й дивитися, як інші люди беруть на себе частину його біди. Марко хотів керувати кожним їхнім рухом: не затримуйтеся, поверніться ліворуч, не слухайте чоловіка в піджаку. Він так міцно стиснув підлокітник, що нігті залишили сліди на долоні.

Тарас спитав, чи є в нього родина в Бергені.

— Ні. Я на співбесіду.

— Робота?

— Навчання. Звук.

— Музикант?

— Ні. Записую.

— Що?

Марко озирнувся на салон.

— Усе.

Тарас кивнув, ніби це була цілком певна професія. Розповів, що працює з деревом і робить сходи. Лада додала, що тато будує сходи навіть там, де їх ніхто не просить: у гаражі стоїть маленька, тільки для неї. Марко уявив дитячу драбинку, обшліфовані краї, дорослу руку, яка тримає нижню сходинку. Майбутнє Тараса раптом стало предметом, якого можна торкнутися.

— Після прильоту заберете її? — спитав Марко.

Тарас не зрозумів.

— Драбинку.

— Вона вдома. Ми на тиждень до сестри.

Марко відчув, що знову написав за них історію: переїзд, розлучення, остаточний від’їзд. А вони просто летіли до родички, і все інше могло бути неправдою.

Попереду заговорив командир. Цього разу довше. Ірина зупинилася біля перегородки, притиснувши долоню до вуха. Її обличчя змінилося не від слів, а від тону. Марко не вмів його розшифрувати, але зрозумів: надія вже не була його приватною справою.

Софія йшла до них сама.

Вона трималася за крісла, зупиняючись перед кожним кроком. Поблизу Марко побачив, що вона не просто сива: брови залишилися темними, а волосся біліло суцільно, без відтінків. На шиї висів тонкий шнурок із металевим диском.

Чоловік у піджаку залишився попереду. Це чомусь насторожувало більше, ніж якби він пішов за нею.

— Марку, — сказала Софія. — Дай мені ліву руку.

— Де рекордер?

— У мене. Руку.

Вона торкнулася його зап’ястка диском. Пристрій у її другій долоні коротко засвітився, і Софія заплющила очі.