Розділ 2

Журнал упав.

Марко закричав, ще не знаючи, яке слово вийде з рота. Роман обернувся до нього, здригнувшись так, наче вони зіткнулися у дверях.

— Сиди, — сказав він. — Просто сиди.

— Ви це вже казали.

Роман не почув. У передніх рядах загриміла валіза, дитячий плач піднявся вище за гул. Марко схопив сусіда за зап’ясток і розвернув його руку. Подряпина на персні. Та сама. Ні, це нічого не доводило: подряпини не зникають, якщо людина ненадовго засинає.

Але вода мала залишитися.

Він розстебнув сорочку, помацав живіт, груди, штани на колінах. Сухо. На передпліччі не було порізу, хоча він пам’ятав, як щось гостре пройшло по шкірі. Пам’ятав навіть не біль, а здивування: кров у холодній воді здавалася чорною.

— Що ти робиш? — Роман відсмикнув руку.

— Ми впадемо.

— Не треба.

— Я був там.

Від цих слів Маркові самому стало холодно. Він почув, як вони звучать для інших. Хлопець із розстебнутою сорочкою, що кричить про падіння в літаку, який і так падає. Для цього не потрібно вміти передбачати майбутнє.

Ірина наблизилася до їхнього ряду.

— Залишайтеся на місці.

— У вас кров. Над бровою. Лівою.

— Я знаю.

— А в нього фотографія. Двоє дітей біля велосипеда.

Роман перестав дивитися вперед.

— Звідки ти знаєш?

Марко повернувся до нього так швидко, що вдарився потилицею об крісло.

— Ви покажете. Доньці вчора було шістнадцять. Вас звати Роман. Ви дасте мені шарф.

Чоловік зблід. На мить Марко зрадів цьому, а потім злякався власної радості. Він перетворював чужий страх на доказ.

— Ти дивився мій телефон?

— Ні.

— Ми знайомі?

— Ще ні. Тобто так. Я не знаю.

Ірина присіла, щоб їхні очі опинилися на одному рівні.

— Як вас звати?

— Марко.

— Марку, дихайте повільніше. Зараз мені потрібно пройти далі. Ви можете сидіти спокійно?

— Ні.

Вона не змінила виразу обличчя.

— Тоді допоможіть мені. Подивіться, чи ваш ремінь застебнутий. Покажіть.

Він показав. Вона кивнула й пішла перевіряти інших. Марко зрозумів, що його вже помістили в зрозумілу шухляду: паніка. Там було тісно, але ззовні все виглядало правильно.

Він дістав телефон. Відкрив учорашні фотографії, квиток, нотатки. Запису для матері не було. Останній аудіофайл датувався попереднім вечором: звук ложки об край склянки. Марко записав його на кухні, бо склянка дзвеніла довше, ніж мала. Чотири секунди домашнього життя. Він натиснув відтворення і почув ложку серед криків.

Його знудило.

Роман подав пакет із кишені крісла, не ставлячи питань. Марко схилився над ним, заплющив очі й намагався вирішити, яка з двох катастроф справжня. Можливо, перша наснилася. Можливо, він прокинувся перед тим, як сон здійснився, і тепер мусить знайти єдину дію, яку від нього чекають.

Він подивився вперед.

Сива жінка ще сиділа.

— Зараз вона підведеться, — прошепотів він.

— Хто?

— Четвертий ряд. Біля вікна.

Минуло кілька секунд. Жінка справді встала. Чоловік у піджаку схопив її за лікоть.

Роман перестав притримувати пакет.

— Ти звідки це знаєш?

Цього разу в запитанні не було підозри. Від цього воно стало страшнішим.

Марко спробував розстебнути ремінь.

— Треба до неї.

Роман утримав його за плече.

— Зараз не можна.

— Якщо я лишуся, ми помремо.

— Якщо встанеш, можеш померти швидше.

Марко вирвався. У порожньому середньому кріслі заплутався шнурком, перечепився через Романові ноги й опинився в проході. Ірина крикнула йому сісти. Він зробив два кроки, літак хитнувся, і все, що було праворуч, стало низом.

Удар прийшов у щелепу.

Наступні хвилини він пам’ятав уривками. Чужі пальці біля обличчя. Смак крові. Іринин голос зовсім близько: «Ви мене чуєте?» Роман тримав його в кріслі, і Марко не міг пояснити, що не хоче сидіти тут знову. Язик здавався великим, слова не слухалися.

Вода з’явилася раніше, ніж він пригадав усі команди.

Цього разу він не встиг записати матері нічого.

Після повернення щелепа не боліла.

Марко помацав зуби. Усі на місці. Червоний стаканчик пролетів повз. Він відвернувся, ще до того як Ірина сказала не дивитися вниз, і довго сидів, ковтаючи повітря маленькими ковтками.

На третьому колі він не кричав.

Не тому, що звик. Просто горло пам’ятало крик, а тіло не могло знайти його причини. Він тремтів сильніше, ніж уперше. Смерть не зробила його хоробрим. Вона забрала в нього можливість переконувати себе, що найгірше лише здається.

Він відкрив секундомір у телефоні й натиснув старт. Запізнився на кілька секунд, але це вже було щось, за що можна триматися. Потім написав у нотатках: «Я повертаюся після води».

Подивився на рядок.

Стер слово «води».

Написав «смерті».

Літери не зробили подію зрозумілішою, проте прибрали одну брехню.

Він вирішив цього разу не змінювати нічого до появи сивої жінки. Спостерігав за проходом, рахував ряди, запам’ятовував. Червоний стаканчик був із переднього візка; жовта валіза падала з полиці над шістнадцятим рядом; дівчинка з китом сиділа перед ним навскоси. Біля аварійного виходу чоловік у зеленій куртці чекав команд, не відводячи очей від стюарда.

Люди повторювали жести з моторошною точністю, поки Марко не втручався.

Він попросив Романа заховати журнал.

Той здивувався, але підняв його з підлоги. Через хвилину нахилився інакше, притримуючи папір коліном. Дрібниця. Проте Марко відчув, як у ньому вперше ворухнулася надія. Майбутнє не було записом, який не можна зупинити. Воно просто щоразу починалося з того самого місця.

— У вас сьогодні день народження? — спитав Роман, глянувши на телефон.

Марко здригнувся.

— Так.

— Вітаю.

— Не треба.

Роман прибрав погляд. Марко хотів вибачитися, але вже не знав, перед яким із його облич вибачається: перед цим чи перед чоловіком, який двічі тримав його за руку.