Егоїзм — це життя

У нас з Кеншіном почалось сімейне життя, точніше — почали жити разом. Він не прийняв до уваги той факт, що я не буду сидіти цілодобово в чотирьох стінах і буду час від часу виходити гуляти зі своїми друзями.

Посуду помила, пюре, котлети та салат зробила. Дістала із шафи порохотяг, щоб пройтися по кімнатах, накрити їх чистотою.

Кеншін тим часом робив чергове мистецтво у ковальні.

Мені зателефонував Кйонтаро, закликав у бар. На моєму обличчі за долю секунди намалювалася посмішка. Я вже придставляла, як ми гарно сидимо, сміємося, попиваємо пиво.

Я швиденько одягнулася, акуратно підмалювалась. Незнаю, що за звичка наносити макіяж, коли йду кудись з друзями. Але якщо настрій сказав, то я зробила. Інших пропозицій немає.

Я світилася від радості, поки крокувала до ковальні, повідомляти Кеншіна про свою майбутню подорож в центр відпочивати.

— Знову бухати будеш? — вислухав він моє словечко й додав своє.

Моя посмішка впала з обличчя. Настрій втік і слід за ним загув.

— Буду.

— Тобі пора взятися за голову. Ми почали жити разом. Ти повинна тепер займатися хатніми обов'язками.

— Я. Нікому. Нічого. Не. Повинна. Я сказала, що йду, значить йду.

— Що ти за сьогодні зробила?

— Це допит? Те, що зробила, побачиш, коли зайдеш в хату. Я пішла.

— Одяг мій попрала?

— Не встигла.

— Добре, що до своїх встигаєш бігти!

— Слухай! — мій голос перетворювався на крик, — Я маю повне право відпочивати! Ти мене на поводку тримати не будеш! Я таке не люблю! Якщо я захотіла піти гуляти, значить я піду! Я тобі слова не кажу, коли ти кудись ідеш, чи з хлопцями, чи з бабами!

— Та бо тобі всеодно.

Мене починала боліти голова. Було відчуття, ніби в мозок зі шприца заливають кислоту. Треба було все-таки піти до лікаря.

— Мені ніколи не було всеодно... Я просто весь час крізь біль старалась блокувати свій мозок, щоб не допускати до нього інформацію, сказану тобою! Це часто закінчувалося провалом! Тому мене починало трясти! Тому я вдивлялася в одну точку, не розуміючи, що зі мною робиться! Якби мені було всеодно, я би не терпіла це все, розуміючи, що ставлю під загрозу своє здоров'я! І тільки зараз, коли мені реально паршиво, я жалію. Жалію, що підпускала вас усіх так близько до серця! Цього всього могло би не... — що за темнота? Чому я нічого не бачу?

— Кірілла! — хлопець підбіг до мене.

Я, ніби мертвий камень, повалилася на землю. Нерви здали? Хвороба проснулась, не дай Боже?

— Слухай, якщо це такий жарт, то... — хлопець повернув мою голову до себе і те, що побачив, уже стовідсотково говорило, що це правда. Із моєї лівої ноздрі витікала кров. Не текла, а витікала.

Прокинулась я в лікарні. Мені снився сон: жовті метелики, що освітлювали весь космос, в якому знаходилася я. Я могла дихати. А також — літати, як пташка в повітрі, у місці, де немає повітря. Що б це могло означати? Лечу на зустріч до нових проблем?

— Лікар, сказав, що з тобою, але я нічого не зрозумів з тих «заклинанських» слів. Коротко кажучи, він додав: повний спокій, ніяких вечірок.

— Буде вечірка – буде і спокій, не буде вечірки – буде суперечка. А за суперечкою голова відпаде на цей раз уся!

— Що ж ти так хочеш до тих... Хлопців?

— Бо вони мої друзі, Кеншін! Алло, проснись!

— Друзі не вічні.

— Так отож-бо! Дай мені насолодитися часом з ними, поки вони ще є в моєму житті.

— А я?

— Я не можу бути весь час тільки з тобою. Я хочу кудись виходити, це так важко зрозуміти? Я тобі не річ якась, яка має сидіти на одному місці.

— Давай ми приїдемо додому, все обговоримо, але ти нікуди не йдеш, враховуючи твій діагноз, а лежиш дома, відпочиваєш.

— Ти зараз жартуєш?

— Що тебе не влаштовує? Будеш лежати собі, нічого не робити, головне, що в мене перед очима, щоб я знав, що з тобою нічого не станеться.

— Це клітка якась, а не життя! Ти колись зрозумієш мене, але вже буде пізно! Коли діагноз «сожре» мене повністю, тоді ти зрозумієш. Все зрозумієш...

Хлопець вдарив кулаком об стіну, після чого наблизився до вікна. Це щастя, що я одна в палаті, адже не всі люди, як я — розуміючі, терпиливі...

На телефон прийшло нове сповіщення, звук якого почув мій чоловік:

— Заспокой своїх любовників!

— Вони мої друзі!

— Ага... — як мене дратує цей тон.

Кйонтаро знову старається витягнути мене на розмову. Настав час глянути, що було за час моєї відсутності...

Кйонтаро, 16:53 02.03.22
— Ну що, де ти?

Кйонтаро, 15:07 03.03.22
— Аууу

Кйонтаро, 09:59 04.03.22
— Ти жива?

Кйонтаро, 12:39 04.03.22
— Куди ти пропала?

Кірілла, 14:56 04.03.22
— Сорі, незапланований обморок.

Кйонтаро, 14:57 04.03.22
— Як так? З тобою все гаразд? Що трапилось?

Кірілла, 14:58 04.03.22
— Заспокійся, все добре. Просто стрес та й всього...

Кйонтаро, 15:00 04.03.22
— Стреси то не жарти. Будь там обережна. Сьогодні будеш?

Кірілла, 15:01 04.03.22
— Звісно буду. Питаєш...😆 Сьогодні я просто повинна явитися до вас. Десять літрів пива вже стоять на підготові?

Екран телефону погас. Його виключила я, щоб повідомити свого майбутнього чоловіка про моє кінцеве рішення, а точніше — черговий раз збудувати дорогу до пекла:

— Кеншін! Я йду до Кйонтаро, Анто та Селлі!

— Тобі ж лікар ясно сказав відпочивати! — хлопець повернувся і перетворив мене у камінь своїм поглядом.

Принаймні, так я себе зараз відчувала: дурнуватим каменем, який нічого не може в цьому житті. Знала б я з самого початку, що все так буде... Хоча, кого я обманюю? Я знала. Все я знала. Всього лиш йшла на повідку у наївних емоцій, що він зміниться. Зможе мене хоч трішки зрозуміти...

— Ти знову за своє? Нічого не станеться. Я всього лиш відпочину...

— Набухаєшся і я знову буду тебе забирати п'яну!

Ай! Голова... Знову...

— Я сказала, що все буде добре. — не зважаючи на біль, я старалась говорити рівномірно.

— Кірілла, ти не можеш зрозуміти елементарних речей? Тобі потрібен спокій, а не розваги!

— Ти для цього мене покликав разом жити? Щоб контролювати кожний крок? Забороняти жити?

— Я хочу тебе вберегти.

— Ти мене вбиваєш!

— Іди куди хочеш! — він все ж покинув палату.