Неверленд подарований Хазяїном

Під понівеченим часом та жартами долі, мостом сиділа кішка чорного забарвлення із зеленими очима. В глибинах її погляду можна було побачити усе життя, тільки би щиро захотіти знати цю правду. Не кожному під силу витримати її удар по сприйняттю, яке ми так звикли захищати бар'єрами раціонального мислення. 

Кристали снігу у вигляді зірочки помалу спадали на стежку, по якій чорно-білі кросівки залишали свій незабутній слід. Хтось із Вищих Сил порадив хлопцю імпульсом в корі головного мозку змінити свій шлях і через декілька секунд блакитні очі парубка зустрілися з яскраво-зеленими. 

Наче на блюдці їх глибини подарували йому значення слова «сенс» і ззовні, і зсередини. 

— Кроха... — хлопець акуратно підійшов до кішечки, — Ходи сюди, — простягнув руки, щоб зігріти її у своїх обіймах. 

Пухнасте створіння, не роздумуючи, зупинило свій шлях у нього на грудній клітці, пригортаючись своїм крихітним сердечком до серця юнака. 

Дні перетворювались у тижні, коли кошеня згадувало, проживаючи з парубком під одним дахом, як це — бути щасливою істотою у цьому безмежно великому та жорстокому світі. Засипати та просипатися з посмішкою, а не докорами сумління, безвір'ям та вимушеною саморегуляцією.

— Хазяїне, ти подарував мені нове життя. 

У відповідь мужні руки тільки міцніше притиснули шерстяного малюка. Щастю не було меж, здавалось казка повністю обійняла їх зі всіх сторін, поки Володар Мечів повертався за своєю втратою. Втратою, яку сам викинув у жорстокий світ з безліччю доріг, які в будь-якому випадку сплетуться воєдино й приведуть його до неї. 

Володар Мечів гукнув її, а вона, як хороша кішечка, побігла до нього, не зважаючи на те, що залишає позаду Хазяїна й тепле, спокійне, мелодійне існування.  Та насправді існування чекає попереду, а зараз вона покидає справжнє життя, подароване Всесвітом. 

«Життя може повернутись до тебе обличчям. Та будь готовий до того, що шанс подарований тобі буде останнім».

Хазяїн проснувся у холодній самотності, знову ковтаючи у легені зимове усвідомлення того, які насправді бувають кішечки. 

— Покинула мене... І слова не сказавши... Забула, як теплом пестив твою пухнасту котячу статуру тіла. 

Розчарування стало невід'ємною частиною продовження руху вперед в обіймах ескапізму. Спілкуючись з іншими людьми він посміхався, не подаючи виду, як важко ігнорувати свої справжні бажання та кепсько почувати себе покинутим. 

Тим часом кроха сиділа на тумбі та вдивлялася у танець вогників зі свічок. Володар Мечів знав, що вона завжди надавала перевагу вогню, тому зробив їй такий подарунок. Власне, кішка зовсім була не проти нових подарунків, мабуть, саме через них і повернулася до того, хто її й залишив. Але щось всередині, на кшталт, совісті мучило, що вона не те, що вчинила неправильно, вона власноруч перед своїм тендітним носиком закрила двері у світ, де панацея тримається за руки з кульмінацією. Тепер цей світ для неї представлений на пустому блюдці із листом «Утопія, яку ти втратила». 

— Я її врятував, а вона втекла. Пазли складаються. Тоді чому я не можу змиритися з втратою? Скористалася ти мною, кроха. Ось і правда, яка допоможе мені відпустити тебе, — парубок підійшов на балкон ближче до свіжого воздуху та неба і продовженням закінчив свої страждання:

— Ти подарувала мені Рай... Прощавай, кроха...— у нічну безкінечність промовив юнак.

— Ти подарував мені Неверленд... Я не можу тебе відпустити... — у нічну безкінечність промовила кішка.

Не думаючи про наслідки, кішка кинулася до вікна, яке залишив Володар Мечів у своїй кімнаті відкритим і випустила себе у невагомість з п'ятого поверху. Вона знала, що виживе не через те, що по легенді у котів дев'ять життів, а тому, що дуже сильно хотіла відчути тепло, що завжди йшло від грудної клітки Хазяїна. 

Вона приземлилася вдало, навіть злегка посміхнулася, що на крок ближче до своєї мрії, але відчувши на собі мужні руки, які підняли її у воздух, зрозуміла, що втратила все так само швидко, як і почала діяти. 

Володар Мечів стояв із самого початку біля дверей, а малеча була настільки забута у своїх мріях та видуманих обіймах її рятівника, що зовсім не замітила неприємні подарунки від реальності. 

Повернувши кішку на тумбу, чоловік запитав:

— Втекти надумала? Геть здуріла? Чим тобі тут так погано?

— Я хочу до того, хто відновив фарби у моєму світобаченні. Я навіть не попрощалась з ним, коли тікала до тебе, Володарю. Я шкодую, що так вчинила. Це було помилкою. Я не хочу тут залишатися. Мене кличуть вогники з його душі, вони більш теплі, а ніж тут. В цьому будинку я відчуваю себе некомфортно. Відпусти мене до нього. 

— Добре, — Володар Мечів продовжив своє речення, хоча схлипування кішечки так і не зрозумів, бо мови котів не знав, — Якщо хочеш втекти, то тікай. Але назад більше не повертайся. Щоб мені не було сумно. Нехай я відпущу тебе, але раз і назавжди. Домовились? — посміхнувся зі смутком в очах чоловік, а кішка і відповіді на подавши, невгамовно швидко подалася з місця туди, де віє вічним теплом у крижану зиму — в обійми Хазяїну.