Сама собі психолог

✿-_-30 серпня-_-✿

— Тобто ти хочеш сказати, що змусила всіх бачити в тобі безсердечну потвору?
— Так. Але не потвору. Скоріше істоту. Я не була потворою. Просто істота, що вигоріла. Але ще догорала моментами...
Я ніби забиралась по високому канату. Потиху. Помалу. І падала. Кожен раз як тільки хотіла дійти до середини. Падала і падала. Але вставала. Знову і знову. Не здаючись. У мене навіть не було сили злитись. Чи здаватись. Я просто хотіла досягнути ліміту. Ліміту себе самої.
Доречі...
— Так?
— Ночі дуже світлі, я замітила.
— Так, ночі й справді досить світлі. Це тебе тривожить?
— Скоріше мотивує.
— Творити?
— Жити.

— А з чим в тебе асоціюється сонце?
— Сонце..? Мабуть... Із посиденьками, які ми влаштовували із друзями... Коли вони у мене були.
— Що ж трапилось? Розійшлись маршрути?
— Я занадто стала скута. Знаходила потребу їхньої присутності все рідше і рідше. Мені було добре і самою.
— Ти відчувала колись присутність когось ще, скажем так, потойбічного, коли була одна?
— Завжди.

✿-_-31 серпня-_-✿

— Ти думала про майбутнє?
— Я не втручалася думками з розбігу у Всесвіт, щоб дізнатися у нього яке майбутнє мене чекає. Я знала, що якщо буду жити тим, що люблю — все буде гаразд.
— Досі так вважаєш?
— Звісно. Інакше я не була б тут.
— Можеш пояснити свою думку більш розгорнутіше?
— До того як померти, я трималась за людей, хоча відчувала приближення духовної смерті ще давно.
— Що означає вираз «померти»?
— Забутись і скоїти дурний вчинок, який загнав мене у темряву.
— Ти хотіла накласти на себе руки?
— Я вже це зробила. Але повернулась.
— Іншою?
— Здається, так. Я витіснила із свого кругу спілкування такі якості як «жити заради когось» і жити стало набагато легше.

✿-_-1 вересня-_-✿

— Якщо пройти крізь безумство або впасти у відчай зразу, що б ти вибрала?
— Звісно пройти крізь безумство.
— Чому такий вибір? Не легше зразу здатися?
— Ні в якому разі. Мені завжди було інтересно скільки я витримаю. І чи витримаю взагалі.
— І якого висновку ти дійшла?
— Що я молодчинка.
— Чому ж тоді ти сидиш зараз у мене?
— Тому що втратила зв'язок із навколишнім світом.

✿-_-2 вересня-_-✿

— Що би ти відчула, якби дізналась що про тебе говорили у поганому сенсі?

Я розсміялась.

— Мені би кіт ласкаво шкрябав душу своїми кігтиками.
— Говориш так, ніби відчувала це на собі. Таке вже було?
— Так... Я вже відчувала подібне. Відчуття не з найкращих. Коли ти старався для інших — ти поганий... І коли ти стараєшся для себе — ти теж поганий.
— І що вибираєш ти?
— Я вибираю себе. Навіщо жити для когось, хто й так прокоментує тебе після спілкування, як найгірший варіант? А так... Ти хоча б залишаєшся собою і... Сам на сам з собою. І ніхто тебе не скривдить словами. Бо ти самостійно обіймаєш себе у цей момент.

...

— А зараз я тебе попрошу згадати все, що формувало тебе як особистість, якою ти являєшся в дану секунду.

...

Я розумію, що тобі боляче. Що тобі хочеться розплати за те, що ти зараз важко дихаєш. Але все буде супер. Сьогодні приїде бабуся з дідом. Ти їх так любиш... Все буде добре. Ви будете пити вино, або компот. Яка різниця? Все буде добре. Рано чи пізно. Будь ласка, сонце, думай про гори і ліси, про поля і скали, на яких тобі було добре. Нехай люди, що цвяхами крутяться в твоїх голові — йдуть геть з твоїх думок. Не хочу, щоб ти чула їх, так само, як і ти не хочеш, щоб вони хоч якось діяли на тебе.

— Тобі ж іще народжувати, нащо ти куриш?
— Схожим би було запитання: тобі ж іще ціле життя нормально функціонувати, навіщо ти нервуєшся?

— Нащо ти з ним спілкуєшся і йдеш гуляти після всього, що він накоїв і в що тебе втягнув?
— Я особисто хочу бачити як він падає.

— Від яких крил тобі легше?
— Від ангельських.
— Так залишайся ангелом.

— Вибираєш гордість чи комфорт?
— Комфорт.
— В тебе немає гордості?
— Мені просто байдуже.

— Ти дуже холодна.
— Мені це дуже подобається.

— У такий вік пора вміти правильно зкріплювати докупи слова, щоб в результаті було речення, що добре пояснює зміст, а не робить нову течію власного заглибленного неологізму.
— В мене такий стиль. Критикувати поета недоречно.

Замітила одну річ:
Людей навчають в школі літературі
Про тих людей, які померли 200 років тому,
Але все частіше споглядаю, як учням все одно на дійсно важливу душевну літературу,
Як мені колись...
Але не зараз, через декілька років...
Я задумалась...
Якби моя безкінчена поема життя загалом стала настільки важливою у житті літератури,
Як швидко би забули мене?
Коли би я зарила глибше будь-якого важливого предмета, про який не повинен дізнатися ніхто, свої творіння?
Чи коли би люди навіть не захотіли відкрити свою першу книгу?
Чи коли... Їм було би начхати, що у цьому світі взагалі існують букви?

— Ти так ЗАВОРОЖЛИВО на нього дивишся.
— Я дивлюсь на сенс його сказаних слів.

— Ти думаєш я тебе не повалю?
— Ти мене повалиш, безперечно, але я тебе повалю за собою.

 Кірілла, не хвилюйся, це всього лиш дурнуваті люди. Вони як пушинки. Ти їх здуй і все буде добре.

— Я так тебе хочу заполучити.
— Заполучиш мене тільки через мій труп.
— Та де там. Ти така маленька й сили в тебе мало.
— Зате ненависть моя безкінечна.