В лабіринті Печалі

༻༒༺

Колись сказав один мудрець: «Допоки смерть не розлучить нас», але ніхто так і не зрозумів важливу річ, що ніколи не вкладеться в голові людини, яка не вміє кохати — справжньому коханню не дозволить загубитись у цій галактиці навіть сама смерть.

❦

— ЦЕ ТАКИЙ ЖАРТ?! ЕЙ! НЕ ВЗДУМАЙ ПОКИДАТИ МЕНЕ! — мої руки торкалися його неживого тіла, а серця торкалися голки болю, що не залишали від нього живого місця.

Якби біль душі мав змогу розмовляти, він би надірвав голос, кричучи про втрату дорогої людини. Але голос є в мене. І зараз він розірвався на мільйони шматків, що розліталися кімнатою.

༻༒༺

І тільки твоя посмішка закладеться в моїй пам'яті навічно,

І тільки дотики твої,

І твоє ліжко...

❦

Сьогодні я завітала до Марса ближче до обіду, в надії, що й цього часу нам стане, щоб повністю насолодитися атмосферою одне одного. Але надії брехали. Нам і вічності буде мало, щоб вдосталь витратити свій час у стінах його кімнати. Час... Летить він звісно дуже швидко... Де він узяв такі швидкі крила...?

Перед тим, як переступити поріг його дому, ми зустрілися біля АТБ. Наше коронне місце зустрічей. Місце, біля якого я вперше за день відчуваю його обійми... Прекрасні відчуття.

— Ти як себе почуваєш? — вирішила запитати, адже турбувало те, що він повідомив мене перед виходом з дому, що трохи захворів.

— Я в шоці. Мій голос так захрип.

І справді, його голос здавався набагато грубшим, ніж зазвичай.

— Знайома ситуація була і в мене, коли хворіла. Особливо обідно було, що співати не вдавалося. — посміхнулась я.

Вже всередині магазину я кинула погляд на двухлітрове акційне пиво, а його руки, в свою чергу, потягнулися до нього. Наступне, що захотів би відчути наш організм — чіпси із васабі. І парубок дістав їх із полиці.

Стоючи на касі я поглядала на нього і горіла бажанням тут і зараз обійняти. Ще раз. Ще сильніше. Ще божевільніше. Але я не могла собі цього дозволити. Ми ж всього лиш друзі. Ми в людному місці. Ми тверезі. І, мабуть, саме останнє грає велику роль в наших дружніх стосунках, а може... тільки в моїй голові. Це неважливо. Але я безмежно сильно хочу торкнутись його талії, пригорнувшись до грудей.

Розплатишись за нашу «майбутню насолоду», Марс забрав здачу та легенько торкнувшись мене за талію, поки я стояла зовсім поруч, розвернув та направив у сторону виходу. Навіть найбожевільніша мова на світі не передала би словами те божевілля, яке я відчувала в ту секунду. А серце оживало. З кожною секундою оживало ще більше, згораючи від щастя.

Після АТБ ми зайшли у ще один магазин із технікою. Марс хотів вибрати Aux до навушників, адже його починав «показувати коники», а мій, як я йому повідомила, взагалі скоро поверне мене у дурдом тишини та криків сестри, які я буду чути, адже у мого ситуація ще гірша.

Я вирішила допомогти зробити гарний вибір і запитала продавця:

— А у вас є такий? — підняла я шнур з під своїх навушників, де було видно, що одна сторона звичайна, як у всіх, а друга кардинально відрізняється тим, що своєю унікальністю збереже їм життя подовше, якщо раптом хтось захоче її зробити опорою.

Продавець пошукав і все-таки знайшов, простягнувши нам. Марс розплатився і коли ми вийшли з магазину, простягнув мені і промовив:

— Провіряй.

Під'єднавши їх до телефону, я включила пісню та понурилася у красоту представлення цього світу в інших фарбах. Звук був досить хороший, хоча мені здалось, що один раз він трохи від'єднався.

— Шикарно. — прокоментувала я його покупку і простягнула йому.

— Та неси.

— Окей.

Дорога до його затишного куточку в кімнаті, в якому я так люблю насолоджуватися його плечима, що торкаються моїх, поки ми сидимо і дивимось фільм, так близько, але водночас так далеко, зайняла не багато часу.

Важко було знайти тему для розмови, адже мені хотілось зовсім не говорити, а скоріше відчути гарячий дотик його рук. Та все ж на долю секунди вдалось повернутися в реальність, і цього було цілком достатньо, щоб нарешті завести розмову.

— Який цього разу фільм будемо дивитися? — полетіли слова із моїх вустів і загубилися в обіймах вітру.

— Щось знайдемо.

Легенько, акуратно й розмова зайшла за роботу. А після, слова збудували діалог про існування на цьому світі загалом: що ми собою представляємо та навіщо взагалі появились на світ. У нашому випадку, мабуть, щоб зустріти одне одного і збожеволіти від цього нестерпно прекрасного відчуття бажання з'єднати душі в одне ціле.

Зайшовши в під'їзд, я попрямувала по сходах, спереду Марса, щоб натиснути кнопку ліфта. Один раз, другий, третій... Чому він не реагує? Раптом Марс торкнувся кнопки і ліфт миттю запустився. Як він це робить? Що за магія тече в його венах? Тут ж мова йде не тільки про ліфт...