Три дня

Колись хотілося, щоб сонце взірвалося, розлетілося на скло, тільки би прибрати із цієї прекрасної планети монстрів в тілі людей, але в чому провинились мирні люди...?

Ще вчора стіни навчального закладу сходили з розуму від мого голосного щасливого сміху. День армії дав змогу подарувати моєму найкращому другові його портрет, який я вивела на папір своїми руками, провести гарно час, насолодитися життям як ніколи, але хто міг знати, що це були останні години щасливого безтурботного життя...

~ ПЕРШИЙ ДЕНЬ ~

Сьогодні би міг бути сонячний ранок, але натомість о п'ятій ранку президент Росії бомбив аеропорти України. Саме цей жахливий звук, який запам'ятається у наших серцях назавжди і змусив жителів проснутися. Дзвінок моєї подруги розбудив у мені страх, коли вона повідомила цю інформацію. Неймовірно страшно стало за своїх близьких друзів та рідних, свою домівку і країну.

Всі старалися від себе якось допомогти, зберегти, захистити, зупинити ці погані наміри, але без жертв всеодно було не обійтись...

~ ДРУГИЙ ДЕНЬ ~

Небо плакало. Як же воно плакало... Моя душа розривалася за країну, якої через одного нелюда може не стати. Я вірила в сили свого народу, своїх захисників, але не можна було ні на секунду сумніватися, що щось піде не так.

— Сонце, іншого виходу немає. — промовила жінка, відправляючи мене на автобус у Чехію, — Це для твоєї ж безпеки.

Сльози набиралися у серці, яке розривалося від болю.

Я ніби відчував всі її роздирання душі на собі... Ніби стояв збоку... І відчував...

Кірілла відправилася до батька. А ракета, не тямлячи, що робить, летіла у сторону її місцевості. Мама, схопивши Енджел на руки, бігла у пивницю, забувши про майбутні плани зробити ідеальний порядок в будинку... Про смачну вечерю... Про майбутнє поповнення гардеробу... Про збереження наявного... Жінку хвилювало тільки життя... Життя двох доньок, одну із яких вона вже відправила у дорогу на спасіння... 

Ракета безсердечно впала на будинок поруч... Зачепивши тим самим і їхній також... Уламки розліталися... Записи Кірілли розліталися по горючому воздусі... Всі плани звичного життя розліталися у небуття...  

Кеншін біг щосили... Рятувати своїх нових рідних людей... Побачивши, що із дому залишились уламки, заглянув у пивницю. І не дарма... Жінка плакала, ховаючи у душі відчай, страх та переживання. Кеншін хотів допомогти Тані з дитиною вибратися із укриття, але полетіла друга хвиля ракет і хлопцеві довелося сховатися на деякий час також. Цього разу удар виявився сильнішим і стеля посипалася на них, а потім і зовсім впала...

На щастя, сильні руки хлопця взмозі були втримати ту частину стелі, яка б запросто могла їх задавити. Жінка заворожливо дивилася на Кеншіна, ніби він рятівник цілого Всесвіту.

— Чого витріщилась? Тікайте, поки тримаю.

Тані вийшла на вулицю, в надії, що зіткнення ракети із їхнім будинком більше не повторяться. А Кеншін, кинувши ту саму частину стіни, вилетів як пуля зі схованки. 

Все ніби ставало на свої місця. Принаймні, тиша. Серце, за втрачену домівку, боліти не переставало. 

Телефонний дзвінок. Невідомий номер... 

— Слухаю.

— Пані Тані... Прийміть мої співчуття... Кірілла, ваша донька, як і всі інші, хто їхали в автобусі на Чехію... Померли. Ракета впала і...

Далі слухати жінка вже не могла. Не мала чим... Шум заполонив вуха. Сенс життя десь загубився у пітьмі і більше не доходив до неї... Клітини мозгу перестали функціонувати... Жінка провалилася у пітьму... 

Кеншін проснувся в холодному поту, зразу кинувшись до телефону, щоб передзвонити мені. Не дивно, що йому снився такий страшний сон, адже мене дійсно сьогодні вранці посадили на автобус у зовсім іншу країну. Які ж іще думки могли переслідувати його впродовж цілого дня, як не найжахливіші? Звісно, надія не покидала своє коронне місце, але все-таки...

— Ти як, сонце?

— На границі. Все гаразд. А ти як?

— Передчуття погане. Сон дивний снився. 

Кеншін вирішив не розказувати подробиці своїх нічних сновидінь, щоб не бентежити думки коханої. Тому розмова швидко змінилася на майбутні плани, які повинні здійснитися, коли це безумство закінчиться. 

На дворі красувалася ніч, очі злипалися, сновдіння вже хотіли отримати честь побувати у моїй голові. І я дозволила собі розслабитись. Востаннє, так безтурботно... Нехай і боляче за розлуку із Кеншіном, але тоді це була маленька дрібничка, порівняно із тим, що доля приготувала для мене на завтра...

~ ТРЕТІЙ ДЕНЬ ~

Проснувшись вранці і потягнувшись до свого телефону, я сподівалась побачити повідомлення на кшталт «Доброго ранку», але зовсім інші приємні слова не викликали у мене майбутьної сердечної посмішки.

— Сонце, — писав Кеншін, — Мені прийшла повістка. 

Серце забуло як битись. Легені — як дихати. Я почала мовчки задихатися, при тому і далі вдихаючи воздух. Ця інформація ще довго сиділа в мені і труїла всі думки, через що я не могла мислити. Ніяк.