Наче зірка кричала від болю

Навіщо зорям думати, як правильно вчинити? Для цього ж існують люди, які, як ми вважаємо, здатні на розумні вчинки. Та хто міг знати, що цього разу варто було слухатися саме їх: сіяючих цяток на небі?

Марс гуляв зі своїми друзями, під ноти плейлисту на колонці, що своїм звучанням розвіювали спокій навкруги. На щастя, людей, які б могли зробити зауваження, наприклад «злобні бабульки», не було. Інакше, хлопці би добряче получили моралей кожен по черзі. Знають же, як категорично деколи відносяться до гучності ці нестерпні люди, які не розуміють підлітків.

Компанія весело проводила час, здавалось, нічого б не зіпсувало сьогоднішній настрій, але у долі на це були інші плани.

— Хлопці, придставляєте, звонить мені батько, каже, що няня мого молодшого брата в лікарню попала.

— Давайте її провідаємо. — запропонував Марс.

Дорога до лікарні не зіставила стрілці годинника велику нагрузку. За двадцять хвилин вони були на місці.

— Маргарет, що сталось? — почав Дієго із питань, зайшовши у палату.

— Підійди ближче, сонце. — хрипким голосом простягнула няня.

Дієго нагнувся так, що його вухо опинилося впритул до її вустів.

— Харитон задумав дещо погане.

— Мій батько? — здивувався Дієго.

— Він прикидається хорошим, а насправді... Ай! — схопилась Маргарет за шию, яка була переломана, як і хребет, — Насправді... Викрадає дітей для свого експерименту.

— Що? Нічого не розумію.

— Твій батько має лабораторію. Я прослідкувала за ним... Зловила на гарячому... Через що він... Спустив мене зі сходів. — ледве вимовляла няня кожне слово.

— Навіщо це йому?

— Це не все. Йому потрібен Марс.

— Що? — здивувавс Дієго.

— ЩО? — ошаленів і сам Марс.

— Це все дуже довго пояснювати. Йому потрібно тікати і то скоріше.

— Я не розумію. Батько не здогадався, що ти можеш розповісти нам усе?

— Він знав. Він усе знає. У нього все продумано. Хлопчики, я вас прошу, тікайте поки не пізно. Він добереться до будь-кого.

— Навіщо йому Марс? І звідки ти знаєш?

— Він у пориві злості, після того як штовхнув мене і думав, що я вже не прийду до тями, вимовив усі свої плани. Це все зв'язано з генетикою.

— Але до чого тут Марс?

— Він особливий. Як і всі інші діти, що потрапили до рук Харитона. Марс останній, хто закінчить проект твого батька.

— Якесь безумство.

— Тому я прошу вас, не дайте батьку закінчити цей проект. Збережи життя свого друга.

***
— Іди сюди, малий паскуднику! — мужчина в масці дико загарчав на чорнявого хлопчика.
— Ей, маленький, не бійся... — Марс появився неочікувано, зрозумівши, що потрібно рятувати ситуацію, — Ходи сюди. Цей дядько нічого поганого тобі не зробить. Я тебе захищу. Ми підемо до поліції.

— Ти... мене захистиш? — промовила десятирічна дитина.

— Так, все буде гаразд.

Маленькі ручки потягнулися до Марса, а мужчина напроти здивувався, як у нього з під носа вкрали здобич.

***
— Харитоне, я тут навів справки на цього крадівника чужих експериментів. Виявляється, він ідеально підходить нам. У нього генетика краща за цього малого на сімдесят вісім процентів.

— Та ну. Серйозно?

— Сам глянь. — мужчина повернув екран монітору до Харитона, на якому була вся інформація про організм Марса.

— Ти ж ба! В мене намалювався новий план! Ха-ха!

***
Я не знайшла нічого кращого для цього вечора, як прогулятися під нічним небом. Зірки ніби промовляли кожна своїм голосом:

«Ти впораєшся...»

«Адже ти йому потрібна...»

«Він просто так себе веде...»

«Ти йому потрібна...»

«Потрібна...»

Я старалась самостійно накрутити на ниточку ілюзію, а можливо, просто заспокоїтись. Я хотіла знати, що він кохає мене... До цієї секунди... Завжди кохав...

Ми друзі. Тепер ми тільки друзі. Але я не можу вгамувати своє серцебиття при одній тільки думці про його вуста... Мені так не вистачає його присутності зараз... Можливо, подзвонити йому? Але... Навіщо я йому здалась? Він, мабуть, зайнятий.

— Кірі?

Що? Як він... Що він тут робить? Це якийсь жарт? Відчув мої благання і появився? Та ні, дурість якась. Просто проходив повз.

— П-привіт.

— Гуляєш?

— Ага.

— Чому одна?

— Хотіла подумати.

— Цікаво про що?

Про те, як серце б'є у барабани від твого голосу.

— Про тебе. — невже наважилася сказати правду?

— Про мене? — посміхнувся він, — І що надумала?

— Та ось думала тебе покликати гуляти. А ти якраз в цю секунду опинився тут.