Заради твоєї посмішки

Я прекрасно проводила свій час у самотності та тишині, коли на мій телефон прийшло повідомлення від Аскольда:

Аскольд, 12:03
ты как

Дивно... З часу початку канікул від нього ні слуху, ні духу, і тут раптом запитує як я.

Не встигаю відповісти, як на екрані світиться його нікнейм із аватаркою Інстаграму під мелодію телефонного дзвінка.

— Алло. — звучить мій голос.

— Алло...Алло!

— Та я тут, привіт.

— Привет, ты как?

— Я? Добре.

— Включи видео. — попросив він, сам будучи весь цей час на відеозв'язку. 

Включила.

— А чё грустная такая?

— Я не «грустная». В мене завжди таке лице.

— Ааа... И что делаешь всё время?

— В хаті сиджу.

— Почему гулять не выходишь?

— Сонце ненавиджу.

— Хмм... Ненавидешь солнце?

Деколи дивуюсь тому, як він перепитує по триста раз, але це навіть забавляє, враховуючи, що фрази йдуть із його вустів. Чимось вони здаються мені особливими.

— Загар, курва, береться на моє підвальне тонування шкіри.

— Підвальне тонування шкіри? — знову різкий підйом його мови з російської на українську.

— Біла як смерть.

— И чё?

— А то, що потім нервуюся від тих поцілунків сонячних променів.

— А вечером?

— Ось коли стукає десята година, тоді моя задниця сідає на сідло велосипеда і рушає намотувати круги. А потім сідає на качелю, відкриває пиво, запалює цигарку і катається, допоки не погасне світло в усьому парку.

— Интересные у тебя увлечения.

— І не говори.

— Так ты гулять пойдёшь или нет?

— А на вулиці сильно шпарить?

— Нет, солнце зашло уже как пол часа назад за облака.

— А, то в такому випадку я вже тоді вилітаю! 

Ми домовились про місце зустрічі. Я вклалася у п'ятнадцять хвилин і вже була готова з макіяжем і досить гарно одягнута у синє плаття.

Зустрілися біля нашого навчального закладу та попрямували змушувати наші буденні дні розквітати.

Хіба не для цього я тут...?

Затьмарюючи свої легені вбивчим та водночас приємним димом, я стояла поруч і слухала їх цікаву розмову. Як раптом мова зайшла про мене.

— Слухай, а ти спеціально одягнула плаття? — запитав один вз його компанії хлопців.

— В сенсі? — дійсно не зрозуміла натяку.

— Для якоїсь події? З нами?

— В мене просто був хороший настрій.

— Впевнена? — він він жартома ущипнув мене за лікоть.

Я зразу ж неусвідомлено схопила Аскольда за лікоть і сховалась за його спину.

— Ну ти чого? Ми ж пожартували...

— Дуже смішно... — відпустила я хлопця, який був трохи шокований моїм вчинком.

— А чё ты ко мне сразу за спину спряталась? — поцікавився Аскольд.

— Бо ти єдиний кого я тут знаю і... кому довіряю.

— Ты мне доверяешь?

— Ну думаю логічно, якщо ми друзі.

— Неожиданно.

— Мені не важко довіряти хорошій людині.

— Так ты ещё и такого хорошего мнения обо мне.

— А маю сумніватись?

— Нет. Мне приятно.

Я посміхнулась. 

І відійшла в сторону, бо мені зателефонували...

Моє сонце вилаялося на мене, пригадавши мені всі мої жахливі вчинки, коли я повідомила його про погулянку з хлопцями. 

Я присіла на лавку, допоки Аскольд зі своїми друзями балакали поруч. Аскольд подивлявся час від часу в мою сторону, ніби перевіряючи, що зі мною все в порядку.

— Так приємно коли тебе ненавидять. Неймовірно прекрасні відчуття... — сказала я вголос, після чого взяла в руки синю гелеву ручку, що ховалась у сумочці. Чудовий колір... Нагадує море. Так і хочеться втонути у тій синій красоті.

Підставила вказівний палець напроти гострого кінця ручки. Декілька раз проштрикнула себе, після чого дійшла до висновку:

— Ідеально.

Направила руку, в якій знаходилося «перо 21 століття» ближче до шиї... Посміхнулась. І замахнулась...

Та дехто часу дарма не втрачав і вчасно опинився впритул.

— Кирилла, блять, ты думай немного своей головой, что ты делаешь! — різко вивернув Аскольд мені руку, щоб забрати ручку.