Загадковий погляд у небуття

На стіні та сама картина із красивим пейзажем ріки, лісу та гір на задньому фоні. 

Село не змінюється, сюди можна повернутись в будь-якому віці та відчувати те ж саме тепло, що йде зі стін.

Скоро поїдка додому. Відчуття дивні та водночас прекрасні. Я наче малеча в душі, але тверезо розумію, що виглядаю вже як доросла дівчина.

Я вибираю в холодильнику щось перекусити.

Хлопець тримає долоню на верхній полиці. Здається, бабуся Грімхільда не проти його присутності. Чи вона не знає, що він тут? Тоді як він тут опинився без її відома?

— У мене є можливість взяти тебе за руку?

Я не відповіла нічого. Тільки підтягнула свою руку ближче до його і пов'язала наші пальці в одне ціле, допоки бабуся сиділа під таким кутом, де нічого не видно.

— Я можу тебе провести? — шепоче він, а я вже знаю відповідь, адже чую як жінка говорить по телефону, повідомляючи про майбутній вчинок: мене проведе вона.

— Я знаю ідею покраще. Давай на зупинці в дванадцятій зустрінемось, але вигляд робити, що ми знайомі не будем. Коли автобус вирушить, отоді. І ми матимемо часу дві години в Кендонії, щоб поговорити по душам. — й далі шепотіла я. 

— Але в мене немає грошей.

— Хм. Не переживай. Мені двадцять гривень за тебе не шкода заплатити...

Різкий підйом із невідомості, який наступив так само неочікувано, як і загнав мене туди.

Я заснула... Заснула на уроці...

Він мені снився... Той, кого я більше не зможу побачити в реальності. Такий приємний сон, який нагадує, що щастя ще можливе... Але тільки там... Тайсоне...

І я навряд чи зможу змінити свою думку, так як знаю всі секрети чорних проходів цього життя... 

— Почему ты плачешь? — замітив Аскольд мій загадковий погляд у небуття, яке знаходилось у стороні вікна. І замітив не лише він...

— Я загубила дещо дуже важливе для життя...

— Всё можно вернуть.

— Себе вже не вернеш...

— Чё?

— Я скучаю...

— За кем?

— За собою маленькою, яка ще не знала, що таке роздирання душі і вміла посміхатися.

А Ібрагім Микитинецький наблюдав, в якомусь сенсі навіть підслуховував.

— Что тебе мешает снова быть такой?

— Мій світогляд змінився. Я не хочу знову бути ранена, тому ця порожнеча всередині рятує.

— От чего?

— Скажуть щось жахливе... А мені не боляче, тому що я привикла, що люди такі. І коли ти живеш з такою думкою, хочеться заритися глибоко в землю, бо не бачиш сенсу навіть у тому сонці...

— Может тебе пива купить?

— Можеш, але... Сенс? Не допоможе. Купи краще мені нову психіку і нервову систему, а ще краще зітри мені пам'ять і перезапусти по новому. Як то кажуть, з чистого аркуша.

— Ты сама себя накручиваешь.

І в цей момент я була готова відчути пекельний біль на спині, тільки б достовірно знала, що у мене в цю секунду виростають крила і я б з легкістю могла вилетіти з цього кабінету у вікно...

І взагалі...

Із цього життя.

В інше...

Де приймають будь-яку твою думку...

Де тобі не боляче душевно через те, що ти виховав у собі безсердечність, а тому що немає причин хвилюватись.

Ти знаєш апріорі, що все буде чудово.

— Мабуть, я так і залишуся у світі своїх фантазій...

~  THE END ~