Чарівність коми

Прекрасний вечір в чотирьох стінах замінила прогулянка Каскадом на велосипеді. Нарешті зремонтували гальма, я можу на повні груди відчути смак вітру: осіннього, прохолодного та водночас такого літнього. Це єдине, що дарувало мені радість сьогодні.

Сьогоднішня сварка із рідною людиною звільнила місце в моїй голові поганим думкам. Хоча... Поганими можуть бути дні, люди, чи навіть оцінки в навчальних закладах. А мої думки... Вони нагадують хаос, наче торкнешся до них і згориш заживо. Вони як вулкан — вистрілюють миттєво і без попередження. Мої думки зовсім не погані... Вони жахливі. І страх бере за душу, якби комусь захотілося прогулятися моїми думками...

На повороті шосе я зупинилася, одна рука потягнулася до цигарок, а друга до запальнички, які обоє таємно сиділи у моїх кишенях. На обличчі красувалась посмішка, адже організм так сильно хотів палити і я йому це взмозі влаштувати.

Та не встигла я до кінця насолодитися першою тягою нікотинової палички, як раптом біля мене впритул зупиняється Mitsubishi Outlander, змушуючи налякатися своїми гальмами. Одна секунда стала тим кінцем, про який я читала у важких психологічних книжках.

Люди в масках, які говорили самі за себе — «ми бандити», за одну секунду потягнули мене в машину. Цигарка впала, догораючи в самотності на вечірньому асфальті біля велосипеда, який не зміг втримати мене, коли мужні руки тягнули за талію.

Автомобіль рушив з місця, а долоні мужчин тягнулись до мого волосся. Тримаючи мої руки з обох сторін, бандити дивувались моєму спокійному вираженню обличчя. Ніби мене взагалі не хвилює те, що зараз відбулось. Ніби я знаходжусь зараз в іншому світі. Живу в іншому вимірі.

— Мала, тобі що взагалі начхати на те, що тебе викрали?

— Ну да.

Ну да... Цих два слова завжди пояснювали мій стан:

«— Тобі добре?
— Ну да.
...
— Тобі не подобається?
— Ну да.
...
— Ти хочеш вмерти?
— Ну да.
...
— Тобі всеодно?
— Ну да.»

Схожа ситуація і зараз, тільки є одне «но».

— Мені шкода лише... — я замовкла.

— І чого ж тобі шкода? — розсміявся один, все ще тримаючи мене.

— Цигарку...

— Що...? — здивувався другий, — Вона зовсім дура?

— Ідіотко, ми тобі хоч блок твоїх цигарок дамо, а твоє життя... Ми можемо забрати його в будь-який момент, як тобі таке? Тебе це зовсім не хвилює?

Не думала, що мені попадуться бандити-психологи.

— Та робіть, що хочете, — байдуже подала відповідь я, вдивляючись у вікно, — Все життя випробовування. Так випробуйте мене ще більше. Хочу бути впевнена в тому, що переживу будь-яке лайно, яке подарує мені доля.

— Реально дура... Добре, давай ми зараз вивеземо тебе в ліс, що скажеш?

— Тебе як звуть? — поглянула я на нього.

— Конфіденційна інформація.

— Добре, «Конфіденційна Інформація» в масці, хоч закопайте мене заживо у найглибшій ямі світу, де мене ніхто ніколи не знайде... Мені буде начхати. Я вже давно мертва. Буду тільки рада.

— Моторошно стає... Раптом вона дійсно мертва...?

— Придурку, вона в переносному значенні сказала, — мужчина повернувся до мене, — Що ж сталося у тебе, що тепер тебе не тішить життя?

— Народилася, прикинь.

— Може її залишити собі? Вона кльова, — переглянулись хлопці, — Що скажеш? — глянув на мене, — Будеш з нами подорожувати?

— А хіба ви вправі таке питати? — я розсміялась, — Ви ж бандити. Самостійні. Вирішуєте все самі за кожну свою жертву, хіба ні? — я вдивляюся у небо, поки мужчини думали над відповіддю.

Руки мої відпустили, розуміючи, що й так не горю бажанням нікуди тікати.

На горизонті я замітила Анто з Кйонтаро, що сиділи на лавочці. Анто ніби відчув мій погляд і підняв голову. Наші очі зустрілись, будуючи навколо ауру, що відкидає із поля зору все у корзину «Неважливе» і закріплюють увагу тільки на погляді.

Моя долоня махає йому «Привіт», а посмішка виривається з куточків моїх губ, коли я чую біля себе:

— Ти дійсно нам сподобалась.

Я б і не проти поїхати з вами не знаючи куди, не знаючи на скільки. Наче момент із книги «Стейс Крамер - 50 дней до моего самоубийства» — дівча поїхало із незнайомцями-музикантами у невідомість, будучи задоволена скоєним.

— Та хоч на край світу. — відповіла я, після чого почувся тихий сміх шофера і він глянув на мене.

Мабуть, це було зайвим, адже дивитися на дорогу — перше, що треба робити, їдучи за рулем.

Різкий звук.

Різкий провал у невідомість...

Ту саму, яку рівняють із майбутнім...

Восьмиколісний «амбал» виїхав непомітно на шаленій швидкості і в долю секунди розламав вщент все, що могло б колись нас чекати. 

Анто не міг не замітити потрійне сальто, яке продемонструвало Mitsubishi Outlander після зіткнення. Хлопця обійняв ступор. Від побаченого він різко встав, вдивляючись у місце жахливої аварії і згадуючи, як бачив таке ж саме у діректі з Кіріллою. Відео, яке кинула подруга, містило в собі підпис: «Що б ти зробив, якби зі мною трапилося це?».