Філософія жорстокості

Хмари вже не дивувалися, адже й сьогодні доля не дозволила нам у спокійній атмосфері написати практичну роботу, бо включили тривогу.

Спускаємося до низу, так як перший поверх — наше укриття. Спускаються всі, крім нас і Делалін. Ми піднялись до її бабусі в педкабінет попити чаю і поїсти печиво.

Мене від ранку не випускає з пам'яті одна пісня «Animals - Maroon 5» у виконанні Даніеллі Устинової. І я на повторі її слухаю, практично не відриваючись. Можливо, якби я сьогодні не забула навушників, Дел дивилася на мене менш грізним поглядом. Ми заходимо в педкабінет, мій погляд спрямований прямо, замічаю її бабусю і розумію, що страшенно хочу танцювати, під мелодію, що заново почалася. А що я не можу потанцювати? Тим більше тут же лиш Делалін і вона... А я її не соромлюсь. Дел підходить до вже відкритої шафи й дістає стаканчики, простягаючи мені, але я вже не в цьому світі, тому що починаю під текст пісні витанцовувати. Геть не стало сили стримуватись — без танців уже зривало дах...

«Детка сегодня в час ночной я охочусь за тобой...» — піднімаю руку вгору, прокручуючи долоню у воздусі та підтанцьовуючи бедрами.

«Словно звери мы, звери мы, как звери мы, мы...» — рука опускається до тазу, красиво викручуючись.

«Спрячься но чую даже в штиль запах твой за много мил...» — розвертаюсь як дзига, елегантно піднімаю ліву ногу ззаді, а праву руку вперед, закидуючи голову назад.

«Словно звери мы, звери мы, как звери мы, мы, детка я...» — витончено та плавно роблю вигляд ніби падаю у небуття.

«Что ты творишь со мной скажи? Не остановить, с тобой враги...» — повертаю попередній швидкий темп, перескакуючи з ноги на ногу, як у шафл-денсі.

«Наступает мир лишь когда мы ряд-о-о-ом...» — розрізаю повітря рукою, відставляючи одну ногу назад.

«Наркотик мой, к концу вела, я отключил все провода...» — роблю невидиме коло над собою однією рукою у воздусі, а ногою на підлозі.

«Но мы высоко лишь когда мы ряд-о-о-ом...» — розвертаюся спиною до столу і повільно лягаю на нього, все ще тримаючись ногами за підлогу.

«Да, начни с начала, вольно лети, сможешь другого легко найти...» — повертаюсь у попереднє положення, відходячи від столу, ставлю руку на бедро і під музику рухаю ним, дозволяючи другій руці танцювати у повітрі.

«Лги, что идёт всё как должно, ты не уйдешь так далеко...» — розрізаю повітря двома руками, ніби стараюсь вибратися з невидимих ​​гострих кущів, які обіймають зі всіх сторін.

«Все ещё слышу звуки твои, когда с ног сбила вниз до земли»... — різко лягаю спиною на стіл, вигинаючись і витончено тильною стороною долоні торкаюсь чола.

Пісня закінчилася у її виконанні, а шкода, хотілося б продовження.

— Ібрагім Микитинецький би з ніг впав напевно, якби побачив це. — засміялась я, відкривши нарешті свої очі та повернувшись у реальність.

— Кірілла, — Дел серйозно поглянула на мене, трохи посміхнувшись, бо... — Обернись.

Бабуся розсміялась, бо Ібрагім Микитинецький так і стояв біля шафи, де я спочатку його не замітила і застигши, дивився на мене.

Я повільно розвернулась і... зловивши його погляд, відчула на собі всі температури світу за секунду, причому вони коливались від найбільшої до найменшої. Серце пропустило ток, адже я нарешті глянула в його очі, які заворожливо сканували мої. А потім опустилися нище... На синє коротке плаття, у якого декілька шарів тканини, що виглядало дуже красиво, чорний пояс, що підкреслював талію, чорну напівпрозору кофточку із зірочками під низом плаття, капронові чорні колготи і чорні чулки з котиками.  

Я розсміялась і схопилась руками за обличчя.

— Господи, як соромно!

— Сьогодні твій стриптиз був на висоті. — штуркнула в плече мене Дел і поставила на стіл стакан, який я так і не взяла тоді.

Ібрагім Микитинецький повернувся в реальність досить швидко, дістав папери зі своєї зеленої сумки, що своїм виглядом нагадувала чехол для ноутбука та сів за круглий стіл на своє місце заповнювати документи.

Делалін розпакувала печиво і поставила на стіл в упаковці, не дістаючи тарілку. 

Я, у свою чергу, присіла за стіл, ніби зараз не змусила всіх людей навколо ошаленіти від свого дурнуватого вчинку. 

— Можна? — спитала в Дел, уже простягаючи руку до печива.

— Бери. Зажуй свою совість. — сміялась вона. 

— Дуже смішно. Я ж думала тут нікого немає.

— Гарно танцюєш. Не думала піти на танці? — раптом заговорив Ібрагім, перегортаючи сторінку.

І тут ми всі мовчки поглянули на нього. 

— Здоров'я не дозволяє довго танцювати. — нарешті після недовгої мовчанки, відповіла я.

— Щось серйозне? — поцікавився.

— Все на купу і по трошки.

Своїм вираженням обличчя він зробив вигляд розуміння і прийнявся далі щось заповнювати, але додав у кінці:

— Але танцюєш гарно. 

Я не змогла стримати ніяковість. Легка посмішка видала моє серце, яке десь там у середині посміхнулось від його сказаних слів. 

Делалін підійшла до мене і сказала на вухо: