Так близько до сонця

Здача семінару з Історії України. Навіщо це все? До сих пір не розумію...

— Тема номер три, — пролунав голос Ірени Соловйової, що звертався до мене.

— Вибачте, а можна першу тему? В мене просто не було часу вивчити все.

— Весь ваш час повинен йти в першу чергу на навчання, як вже... пішли далі на четвертий курс. Це всіх стосується. Хочете стипендії, а немає часу три теми вивчити?

— Знаєте, як би я не хотіла витрачати час на те, що хочу — це неможливо. Помагати мамі з прибиранням, слухати як на вухо кричить сестра, витрачати нерви й на інші уроки, які я не розумію. Дратуватись, що не дають спокійно ні книгу дописати, ні пожити без дьоргання і головної болі. Круто, що ні? Я попросила вас, як людину. Сиділа, "зубрила" цю довбану історію, коли сама хотіла просто счезнути кудись. А вам начхати, ви за своє...

— Кірілло! — хотіла вона зупинити мій вилив емоцій, але я продовжила, як невгамовна штормова хвиля, що не бачить перешкод.

— ...Бо я повинна. Це ж мій обов'язок! Я, чесно, думала обов'язок кожної людини, в першу чершу — зберегти себе, своє життя, нерви і психіку, але я з кожним днем чую, що вона йде, вибачте за слово, по пизді!..

Не давши мені договорити, вона перебила мій шторм:

— Кірілло!!! Ти не приходила на уроки! Сама заварила цю кашу. Тепер давиш на жалість. Якщо тобі потрібна допомога, на другому поверсі на тебе з радістю чекатиме психолог. Якщо не збираєшся відповідати на третю тему, то я тебе щиро вітаю з неатестацією.

— Може й добре. Заберуть стипендію, сенс життя, кину це все і піду слід за очі. Ох, як круто буде! Сподіваюся, мене загризуть вовки і я більше не згадаю як всі перетворювали мене в порошок.

— Попрошу вийти із кабінету!

— Та з радістю! — я різко встала і вже хотіла хапати сумку в руки, як раптом задзвенів телефон і я не роздумуючи підняла слухавку, зупинивши течію попередньої дії.

— Алло. — прозвучав незнайомий голос, — Це слідчий Соколовський. Ви наречена Антоніо?

— Емм... Ні, — здивувалась я, — А що таке?

— У телефоні він записав вас як "Кохана", ось і припустив...

Серце в п'ятки провалилося на швидкості американських гірок, за двох причин одночасно: те, що він вважає мене настільки близькою "подругою" і те, що слідчі просто так не телефонують...

— Але... — голос продовжив, — У мене є новина, яка дуже засмутить вас. Будь ласка, головне заспокойтесь...

— І яка ж...? — мій голос починав тремтіти.

— Вашого обранця, чи хто він вам, знайшли мертвого на перехресті вулиці Декабритсів. В руці у нього був включений телефон, на якому "світився" ваш номер. Мабуть, він хотів вам зателефонувати...

— Що..?

Спогади нахлинули як бурхливий вітер про те, що було між нами останнім часом і в ті часи, коли не спілкувалися, але не відпускали одне одного думками. Я це знала. Я відчувала...

Світ зупинився. Більше я не чула нічого. Вчителька, яка ще хвилину тому розламала мене душевно, щезла із моїх думок. Вся група, що була присутня в кабінеті, щезла із моїх очей. Здається, хтось гукав мене, але я стояла і далі не рухаючись, вдивляючись у вікно, звідки виблискувало своїми променями сонце. Тільки думка промайнула, що я нестерпно хочу до сонця, щоб побачити Анто, як в цю ж мить кабінет наповнився темнотою, серце кольнуло, а моє, вже неживе, тіло повалилося на паркет.

~ THE END ~