Вперше. І востаннє

Перерва. Я, як завжди, у своїх навушниках вийшла з кабінету в сторону великого дзеркала, що розташовувався на другому поверсі. Зупинилася біля нього, розвернулась то туди, то сюди, оцінюючи себе здалеку і наблизилася ближче, любуючись своїм прекрасним макіяжем на вродливому обличчі. 

— І це миле обличчя цілий урок бачив Ібрагім Микитинецький? Бідний... Як він встояв на ногах? — посміхнулась, — Хоча, мабуть, я високої про себе думки, адже не у всіх в очах я така, як у своїх... Бо у своїх я справжній брильянт.

Дивна персона, яку я не бачила раніше в ролі «звичайного вчителя» наближалася...

І тільки коли холодна рука схопила мою шию, а метал увійшов у м'які тканини живота, я згадала його обличчя...

Сьогодні вранці цей хлопчина із жорстоким, як у звіра, поглядом напав на маленьку дівчину, яку я зразу ж кинулася захищати, зрозумівши, що відбувається. Мені було страшно, не спорю, але страх довелось викинути на другий план, адже тоді тільки я одна могла допомогти, на вулиці ж більше нікого не було.

Я підійшла ззаду, допоки він її тримав і злісно шепотів погрози у маленьке тендітне вушко. Камінь, що я встигла підібрати, пройшовся зі всієї моєї вкладеної сили по оболонках потилиці винуватця. Хлопця кинуло в темряву, але на декілька секунд. Та цього було достатньо, щоб схопити чорняву малечу і бігти, куди очі ведуть.

— Лілі! — крикнула жінка десь неподалік.

— Мама! 

Зрозуміло... Знайшли одне одного. А де ж ви раніше були «мамочко»?

Дитина поринула в обійми матері, в якої зі спини викрали дитину. 

— Яке щастя, що все позаду... — відповіла мати, почувши всю історію від мене.

Та ніхто з нас і не догадувався, що «звір» вже прокинувся... 

— Яке щастя, — перекривлював мої недавно сказані слова хлопець, який, здається, прийшов до тями швидше, ніж я думала і чув розмову десь збоку, — Що все... — він сильніше викручував ніж у моїх нутрощах, — Позаду! — різко витягнув метал і випустив мене з рук.

Я летіла на холодну підлогу під його втечу...

Під, як завжди, швидкі кроки Ібрагіма, що звернув за поворот і побачив мене...

Під слова пісні, які останні дні змушували мою душу задумуватись...

«Группа крови на рукаве...» — мій вчитель, якого кинуло в жар від побаченого, миттєво взяв мене на руки, ставши свідком швидкої кровотечі.

«Порядковый номер на рукаве...» — летів, як пуля до медпункту, поглядаючи на мої відкриті очі, що, здається, усвідомлено вже бачили не той світ, у якому я знаходилась на його уроці.

«Пожелай мне удачи в бою...» — медсестра допомогла накласти пов'язку та викликала швидку допомогу.

«Пожелай мне...» — він акуратно схрестив свої пальці з моїми, пригорнувши до себе, не звертаючи увагу на пристальний погляд медсестри та й взагалі на її присутність.

«Не остаться в этой траве...» — щось мокре капнуло на мої губи і сховалося всередині ротової порожнини.

«Не остаться в этой траве...» — він плакав. Це були його сльози, адже він, як і жінка в білому, розумів сумну, ріжучу до самих кісток, правду.

«Пожелай мне удачи...» — а я навіть не встигла його поцілувати...

«Пожелай мне удачи...» — наче прочитав мої думки Ібрагім і торкнувся своїми вустами моїх. 

Вперше. 

І востаннє.

~THE END~