За Янгола довічні тобі муки!

Під неспокійний вітер, що рятував людей від спеки, ми лежали з Кеншіном на ліжку в будинку, який знайшов нам мій тато. Чехія... Здавалось, приїхавши сюди, моє життя зміниться у кращу сторону, але чомусь, я до сих пір не відчуваю ніяких змін. З мене ніби висмоктали можливість відчувати. Або настільки зрівняли з лайном, що відчуттів здійнялась вверх така кількість, ніби я потопила їх разом з собою. І тепер по світу ходить не Кірілла, а живий труп...

Кеншін простягнув руку, хотівши обійняти мене за талію, але я швидко відсторонилась.

— Не хочеш, щоб я тебе обіймав? — за здивуванням хлопець ховав смуток.

Я встала і направилася до вікна. Кеншін повторив мою дію.

— Йдеш курити? — наповнив атмосферу новим запитанням.

— Не хочу.

Цю розмову почув тато, що наближався до кімнати.

— Доця, ти що куриш?

— Так. — повернулась я до нього, включивши режим обнаглівшої дівчинки.

Хотілося доповнити, що від чотирнадцяти років, але промовчала, адже після його відповіді мені вдосталь було чого сказати.

— Нічого. Я швидко відучу тебе.

— Від вас це мало залежить. — я ковзала пальцем в повітрі то на Кеншіна, то на батька.

— А за хамство, ти сьогодні пиво не п'єш. — батько підняв пакет, у якому була моя майбутня насолода.

— Добре. — я змирилася, бо мені і так було начхати. Я себе відчувала достатньо п'яною від цих дурних думок і порожнечі всередині серця. Певно, як на нервах лупцювала себе кулаком в нього, вибила всю спроможність відчувати і нормально функціонувати, — Піду прогуляюсь.

— Ти наказана. Будеш сидіти дома і думати про свою поведінку. — батько вирішив мене провчити.

— Ви можете забрати у мене все. Все, що дали самі, навіть все, що я придбала для себе. Але ніколи, чуєте, ніколи! Ви не заберете у мене волю! Не вийшло це зробити Кеншіну і не вийде нікому з інших людей. А зараз, вибачте, любі друзі, але мені треба провітритись. — я покрокувала до виходу з кімнати, але обернулась, глянувши в очі своєму майбутньому чоловікові, — Наодинці.
 

«Вона відрізнялась тим, що не відчувала нічого, а може відчувала більше, ніж будь-хто в цьому світі взятий, але ви не замічали?»
 

Раніше, поки жила в Україні, ледве знаходила час творити, адже завжди мала якусь небажану незаплановану роботу. Хоча прогулянки з друзями були також незапланованими, але приносили такої радості, що й в келих не набереш.

Легені стискаються, адже зараз часу в мене повно. Я біля глибокої красивої водойми, але що мене так мучить? Тепер є час, але немає бажання. Не хочеться нічого. Згадую усіх своїх друзів, яких, як мені здавалось, я так любила, а зараз... Не відчуваю. Ні єдиного. Почуття. А ні дружби. А ні любові. Тим більше, кохання.

Те, що я таїла в собі багато почуттів — мене і погубило. Я вигоріла. Як свічка, яка зазвичай доповнювала мою атмосферу під час написання. Вигоріла на довгий період часу. Мені цього не хотілося, але я знала, що колись муки закінчаться з плачевним результатом.
Тишину перервав телефонний дзвінок від людини, голос якої я не очікувала сьогодні почути.

— Марс? — здивовано, з краплею радості, яка не пойми звідки взялась, спитала я.

— Представ собі. — з посмішкою обізвався хлопець, — Що ти там? Покинула нас, поїхала у свою Чехію...

— Не кажи так. Я вас не покидала. Треба було починати вчитися жити самостійно. Ви не представляєте, як я сумувала за вами.

— Сумувала? А зараз...?

— А зараз, Марсе, я вже не знаю, що відбувається зі мною. Якщо до правди, то... Мені хочеться назад в Україну, і в той же час хочеться звернути туди, де не буде нікого.

— В ліс? — згадав він мої найчастіші побажання під час понурого настрою.

— Вже не важливо куди. Просто відпочити. Відпочивати думками все своє майбутнє життя. І робити те, що хочеться.

— Боюсь в тебе не вийде.

— Знаю...

— Пояснити чому?

— Слухаю. — беземоційно, не догадуючись ні про що, відповіла.

— Тому, що раз: ми з Делалін їдемо до тебе, аналогічно ми нікуди тебе вже не відпустимо, а два: побачивши нас, думаю, ти сама вже не захочеш тікати.

— Ви серйозно?! — посмішка власноруч намалювала себе в яскравих фарбах на моєму обличчі.

— Абсолютно. Завтра чекай гостей.

— Це чудова новина, Марс! Я тепер до ранку посміхатимусь!

— Я задоволений твоєю відповіддю.

Місяць і справді проводив сонце на цілу ніч під мою посмішку, що сяяла променями щастя.

Повернувшись до будинку, я швидко вляглася спати під розмови про мене, що йшли із кухні. Всі почули, що я прийшла, щось говорили і до мене, і повз мене, але я мовчала. Не хотіла задумуватись про лишні турботи, такі як, «плітки близьких», адже завтра все повинно змінитись. В кращу сторону.