Ти — моя мрія. Я — твоє кохання

Сьогодні приємний сонячний день. Стінами училища пройшовся дзвінок на перерву. Ми з Делалін вийшли прогулятись по навчальному закладі. Спускаємось сходами з 301 кабінету вниз, а з першого поверху на другий іде Ібрагім Микитинецький. Шуткуючи про принца моїх мрій, я й не замітила людину напроти. 

Випадково шпотаюсь об свою ногу, після чого налітаю на нього, пускаючи руки у вільне плавання, які в кінцевому резульатті зупиняються на грудях мужчини. Мужня рука підтримує мене за спину і ці дотики так приємно обпікають, доходячи до самої душі. Його губи — перше, що кинулось мені в очі, а наступним був його погляд, після якого я повернулася в реальність.

— Вибачте, замріялась... — ледь заїкаючись, відсторонилась я.

— Про вас, доречі. — Дел не стрималася і ляпнула...правду.

Вона посміхнулася. І він теж. ВІН ПОСМІХНУВСЯ ЇЇ СКАЗАНИМ СЛОВАМ! А після — просто пішов, куди й планував. Як тільки він счез за поворотом, я ледве прийшла до тями.

— А-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а...... — сповзаючи по стіні, я закатала очі, — Він такий... Я не можу.....

Делалін вже хотіла казати «Боже яке кончене», як раптом зі свого кабінету вийшов директор.

— Кірілло, тобі погано?

— Ні, ні, мені дуже добре. — я зразу ж піднялася, як ні в чому не бувало.

— Її просто трошки накрило. — пояснила дівчина.

— Щось вживає?

— Та ні, просто декого побачила...

Подруга розсміялась і, давши мені легкий підзатильник, як завжди, відправила вниз, покрокувавши за мною. 

Коли ми подолали достатню кількість кроків від минулої ситуації, мене мучило питання, що ковзало, мов черв'як по оболонкам мого мозку і я вирішила його озвучити:

— Чому вчителів так багато, але я бачу тільки його...?

— Бо він западає тобі не в очі, а в серце. А ще у твого серця мозги, здається, навиворіт перекрутились.

— Та чому...?

— Подумай, Кірілло, подумай, — розсміялась дівчина, — Мужику сорок років. 

— І що...? Він мої думи, він моя музика...

— Він твій прямий білет в псіхушку.

— І то правда, — повернула я свій звичайний тон.

Уроки проходили, як зазвичай. Ну, практично. Я всього лиш наступні дві пари з посмішкою на обличчі, вдивлялася у вікно, ніби за ним був найшикарніший фільм усіх віків. Але... Може так і було? Адже в тих зелених деревах, які обгортав вітер, я бачила спогади, ті, що сталися недавно. А хіба їх не можна назвати фільмом?

Провівши Дел додому, я вирішила, що не хочу залишати цю прекрасну погоду за вікном, допоки сидітиму в чотирьох стінах, а поїду і розвідаю де то прекрасне місце на яке ми їхали із Дел машиною, під назвою «Галівуд», що знаходиться в селі Еннер-Келлер.

Взяла в руки свого двохколісного друга, що часто допомагав мені зі швидкістю вітру дістатися задуманого місця. Сіла на сідло і поїхала до АТБ трішки закупитися, адже не буду я з пустими руками любуватися краєвидом. При вигляді такої красоти просто обов'язково випити. Велосипед чекав мене біля магазину, допоки я стояла і думала: що краще? 

В кінцевому результаті я все таки вирішила трохи пригальмувати з оборотами і пошкодувати печінку, тому взяла 0,5 пива «GERMANRICH». Самій не віриться, що закінчую тим, чим починала. Та хто сказав, що це кінець? 

Розплатилася за напиток, вийшла з АТБ, одягнула навушники, закурила сигарету і рушила в путь з вітерком. Дорогу добре не пам'ятала, тому буду їхати «на ура». А що? Так ніби вперше...

«Nightcore — Undo» дурманило мої барабанні перетинки, як незабаром шість оборотів алкоголю будуть дурманити мій мозок. Ну це в тому випадку, якщо я знайду правильну дорогу. А як ні, то просто сяду десь в кущах і зроблю вигляд, що я пень.

«Повний вперед», який тривав з хвилин п'ятнадцять, після чого різкий поворот направо і знову прямо по дорозі, що веде у чергову невідомість. Траса, обгорнута з одної сторони деревами, а з другої — полем. Яке ж це диво! І раптом, я починаю згадувати... Лобова частка мого головного мозгу, що відповідає за пам'ять, мене не підвела і я зараз дійсно стою напроти того самого місця, де стояла тоді...

Встаю з велосипеда, знімаю резинку, що до сих пір тримала моє волосся подалі від обличчя і розпускаю свої кучері, що досі не випрямились після чергового перебування Делалін із плойкою біля них. Посмішка до неба малюється так само моментально, як здалеку, як зазвичай, замічає мене Ібрагім Микитинецький. Хто б сумнівався? Як йому вдається замічати мене за кілометр? 

Мужчина живе в Еннері-Келлері й вирішив після роботи прогулятися дорогою. Наодинці. А тут... Я.

— Що... Вона тут забула? — пробігло питання всередині думок, після яких Ібрагім вирішив понаблюдати.

Вона для нього була не просто ученицею. Проходячи повз неї, він завжди ловив якусь особливу ауру. І не міг сховати свій погляд, який чомусь весь час зупинявся на ній. «Може це...кохання? Та ні, дурість якась!» — переконував себе завжди він.