Мрія хапає за горло

Сьогодні екзамен з Історії України. Я не сильно переживаю, адже попередній раз «повного сканування інформації в мозок» мені подарував практично, що не виносимі головні болі.

Вивчила тільки головні дати для, як сказала вчителька, мінімального балу. А що мені тих чотири бали? Не нуль — добре. Не дванадцять — такий бал би змусив мій мозок взірватись.

Дуже часто головні болі переслідують мене. Боюсь того, що зі мною відбувається, і до лікаря піти — не краща ідея. Раптом скаже «Вам залишилось жити два тижні». Я не готова до такої інформації. Тому фраза, як я завжди кажу: «Поболить тай перестане», мабуть, до кінця днів буде переслідувати мене.

Думала, що все буде так легко? Ха! Розмріялась!

Передімною відповідав на свої питання Хонан, а я сиділа, любуючись персоною чоловічого роду, що задавала додаткові питання учневі. Ібрагім Микитинецький помічав цей нав'язливий погляд і ауру переслідування, що йшла від мене й подекуди кидав свої очі на мене. В цю ж секунду мою увагу ловили стіни, стеля, Ірена Соловйова, тільки би захистити свої дійсні бажання, тільки би він цього не замітив.

Прийшла моя черга.

— Я знаю тільки перше питання, — прочитала я його і дала коротку відповідь, — А взагалі я планувала розказати тільки те, що знаю на мінімальний бал.

— Ні, Кірілло, на мінімальний бал ти розказувати не будеш, а будеш говорити все, що знаєш. — Ірена Соловйова врятувала і, водночас, втопила мене.

Наступні двадцять хвилин вони закидували мене питаннями, в процесі даючи підказки, щоб допомогти вибратися із ями низького оцінювання.

Серце зупинялося, коли голос Ібрагіма Микитинецького звертався до мене. О Господи! Як дихати...?

Все таки, якось, в обнімку із тремтінням душі, я здала той клятий екзамен на шість. Це така розкіш! Я ж розраховувала на чотири!

— Я бачила, як ти дивилася на нього, — сміялась Дел, коли вийшла після своєї здачі,— Він теж замітив.

— А, ой... — розсміялась у відповідь і я.

Іспит закінчився. Але я все ніяк не могла заспокоїтись, адже мучило одне бажання: перенести на картину його прекрасну зовнішність.

Я зробила великий ковток повітря, знаючи, що він зараз за дверима. Сам. У кабінеті. Наважуюсь в одну секунду і заходжу.

— Можна вас сфотографувати? — я підійшла ледь не впритул до вчителя.

— Навіщо?

— Хочу вас... Намалювати.

— Не треба. Малюй своїх одногрупників, — показав він рукою на двері, за якими, можливо, ще знаходились учні, — Он скільки їх!

— Але я хочу вас... — я так заворожливо дивилася на нього, що він, здається, трохи перелякався.

— Кірілло, мене звільнять...

— Ви не розумієте... — я все не відводила погляду, — Ви такий гарний... Я вже придставляю як буду виводити ваші риси обличчя на аркуш...

— Дякую, але все таки. Йди додому. Екзамен закінчився. Або прогуляйтеся з Делалін. Не потрібно марно тратити час.

— Ви хочете сказати, що Ви — це марний час? — я і не приховувала свою шалену здивованість, — Ви мистецтво! Тільки не хочете цього бачити... Дозвольте мені вас сфотографувати, і я покажу вам, як ви виглядаєте в моїх очах... А це, повірте, я не всім пропоную.

— Кірілло, мені час. — він зібрав свої речі зі стола і вийшов із кабінету, поки я з хвилину ще стояла, вдивлялася в стіну і розуміла, який красивий шедевр втратила...

— Вона таємно у вас закохана - доповнила Делалін, дивлячись у сторону кабінета, який покинув Ібрагім.

— Нехай поменше займається дурницями. — кинув він одне речення і счез за кутом.

Все сказане ним передала в мій адрес подруга, на що я відреагувала беземоційно, адже нам запропонував Хонан поїхати в Панораму Плазу. Дійсно, чому мені переживати за його реакцію, якщо у фантазіях вона у мене ідеальна?

Таксі... Прекрасний краєвид... В одному вусі навушник... У другому — діалоги моїх друзів, кожне слово з яких я переживаю по своєму.

Сидр... Такий смачний... Градуси непередбачливо і, водночас, приємно дають в мозок...

Піца... З ковбаскою... З ананасом... Все на твій вибір. Бери, що забажаєш. Так дурманить смакові рецептори...

Боулінг... Гра не з найкращих, але і не з найгірших... Деякі секунди цього життя все таки були «моїми» і я готова похвалити себе за вправність рук чи за удачу. Вирішувати вже не мені, адже ми йдемо палити.

Winston з капсулою опинився у моєму організмі... Що може бути кращим? Тільки — відчувати це ж саме, під дією алкоголю. Але ж я зараз якраз під нею...

Час пролетів дуже швидко. Занадто. Як завжди. Але... Господи, чому він так швидко летить? Я хотіла насолодитись ним «на повну», а тут... Вже пізня година...

Хонан визвав таксі. Для себе і мене, адже ми живемо неподалік одне від одного. По Делалін приїхав дідусь. Попрощавшись, вона сіла в автомобіль, який за декілька секунд рушив з місця.