Двадцять метрів і я попіл

Серйозність сьогоднішнього дня в дану секунду обгортає тільки мене, адже іншим людям на планеті немає, що святкувати. Хіба що, тільки тим, хто народився в один день зі мною.

Подарунки від батьків, святкування за столом у домашній атмосфері з сім'єю — здавалось, все що треба для щастя, але ні, це ще не кінець. Саме цікаве попереду і відбудеться воно ввечері.

Час пролетів, як чергова щаслива мить, яку, зазвичай, згадують ночами. Я нанесла макіяж, тому тепер на моєму обличчі красувалися ідеальні стрілки, поверх яких танцювали кольорові блискітки.

Після годинного перевтілення із «Нещасної домогосподині»(не наголошую, що я нею є, принаймні таким був мій вигляд «до») у «Королеву краси», вибрала зі своєї колекції одягу чорне пишне плаття з черговими блискітками й направилася до дзеркала роздивлятися себе прекрасну у відображенні.

Якби моя натура мала чоловічий образ, а я була присутня на показі мод, де моя персона оцінює виступ та наряд людини на сцені, на якій б пархала моя честь у сьогоднішньому наряді, я би одружилася на собі. Серйозно. Це ж блаженство.

Вечір вже стояв на порозі, разом із Кеншіном, який прийшов по мене. Привітавшись, ми покрокували до машини, що відвезе нас на вечірку. Вечірку в клубі, де багато-багато незнайомого мені народу. Зовсім інші люди. І тільки ми двоє із Кеншіном святкуємо моє день народження серед натовпу, що прийшов сюди, кожен через свою причину.

Але ж я не знала...

Що саме в цей день...

В цей час... 

В цьому натовпі...

Був найважливіший персонаж моїх фантазій.

Кеншін обіймав мене, пригощав коктейлями, які, мені здавалось, я п'ю вперше. Принаймні, не пам'ятаю, щоб колись насолоджувалася ними. У мене в серці одне ж тільки пиво. Свято чарувало собою. Навколо люди, яким абсолютно всеодно на мене, вони самі по собі, але ж і я, також, сама по собі. Відриваюся на повну.  

Як раптом, в Кеншіна задзвонив телефон. Це був Арлін. Виявляється Віолетта у небезпеці і її терміново треба рятувати. 

Кеншін в розгубленості вдивлявся то на мене, то у простір навколо, який охопили люди. Та він дивився, ніби повз них. Що ж там сталося...?

Телефонний дзвінок закінчився і в останню секунду я побачила... екран його телефону! це був МІЙ ЩОДЕННИК! МОЇ ЗАПИСИ! Я впізнала в них свої речення, свій ритм мовлення.

— Ти серйозно? — зі спокійною ненавистю запитала я.

— Вибач... — глянув від туди, куди кинувся мій погляд.

— Ти, що через мою збережену електронну пошту зайшов зі свого телефону в... Кеншін, спочатку мої фотографії, тепер щоденник?

— Я хотів дізнатися тебе ще краще, — підходить він, щоб обняти, але я різко відстороняюся, — Ну що такого, що я прочитав твої записи? За те, тепер я зрозумів, що з тобою і як допомогти тобі забути Бодю, про якого ти вже п'ять років пишеш свої...

— Замовкни!

«Розмова» продовжувалась, над якою наблюдав з товпи той самий Бодя. Музика в даний момент чарувала тихою мелодичністю, тому від початку до кінця він усе чув, і не тільки він...

— Я знаю, я неправильно вчинив... — спроби вибачення перетворились у мій підвищений тон:

— Не те, що неправильно, це вже аж занадто! Мало того, що я вже другий раз тебе ловлю на такому, так ти ще й хочеш допомогти мені забути людину, без існування якої я жити не зможу?! — істерично сміюсь я.

— Ти ж і так з ним не спілкуєшся, чи...?

— Так! Я з ним не спілкуюсь! В реальності не спілкуюсь! Але не в ілюзіях! Чого тобі не вистачало?! Я нормально ставилася до тебе! Ти тоже собі багато можеш фантазувати, але ж я не лізу тобі в голову! Я тобі навіть в рюкзак не лізу без твого дозволу! А ти взяв і розламав мій внутрішній світ! — схопила я свою сумку, побігши до виходу, але різко зупинилась, продовживши речення йому в обличчя, — І ще одне! Твої спроби були би невдалими, тому що я його ніколи не забуду! А тепер іди спасай Віолетту, ти їй зараз більше потрібний.

Я вилетіла на вулицю. Зупинилась. Так тихо... Цвіркуни прикрашають тишину. Я дістаю сигарету з червоною капсулою і затягуюсь никотином, крокуючи прямо.

Кеншін вже хотів бігти за мною, як його зупинила охорона:

— За напитки потрібно заплатити.

— Мені потрібно догнати мою дівчину. Я повернусь і заплачу. — на одному диханні відповів хлопець. 

— Ні. Зараз. 

— Ви що, знущаєтесь!?

Із дверей клубу виходить Бодя, глянувши на мій силует, що крокує дальше. Чорноволосий парубок вирішив все таки поспостерігати, перебираючи ножками, а то всяке може бути — все таки вже ніч на 
дворі.

Я дойшла до того місця, де найбільше красиво. Красивіше ніж у моїй душі, ніж у моїх ілюзіях, ніж у моїй любові. Красота сильніша самої ненависті до вчинка Кеншіна. Залишилось метрів зо двадцять, щоб дійти до найпекельнішої красоти у світі. Двадцять метрів, які перетворять мене у живу, адже тільки жвавість можна відчути при вигляді висоти.

Хоча, чому?