Моя вічна радість

Ще до початку уроку Делалін без мого відома зателефонувала до Анто і ледве вмовила його приїхати:

— Слухай, причина всіх наших нещасть! Вона зараз сидить, як живий труп! Твій вчинок на екзамені змусив ошаленіти не тільки мене, але ї її також. Якби ти не поставив той чортовий білет зі словами «Я нічого не знаю», можливо, тобі би пощастило і ти би пройшов. А тепер виправляй свої помилки! Хоча б трохи змусь її посміхнутися. Будь ласка… Просто прийди… Цього буде достатньо.

Уроки, як завжди, проходили із головою на плечах, в яких присутні мізки, але на моєму обличчі давно вже не світилася посмішка.

Час від часу я відволікалася від уроків, схопивши в руку олівець і створюючи нову історію про нього. Так само сталося і цього разу.

«Хлопець зайшов до реабілітаційного центру в пошуках його Кірілли… Дівчинки, яка ніколи не була його «дівчинкою» і навряд чи би стала колись дружиною, адже такі життєві обставини. Але вона була з ним. Присутністю. Душею. Навіть погляд її йшов завжди від чистого серця. Але побачивши зараз у цьому погляді відсутність сенсу, безвихідність та пустоту, серце заболіло, ніби відчуваючи, як боліло її сердечко, допоки вона не попала сюди.

Стіна вже була геть просвердлина моїми очима, а без емоційне обличчя не давало ні одного шансу на те, що колись, як казали інші, все буде добре. Я не рухалась — не бачила сенсу.  Навіщо? Що це змінить? Якщо від початку до кінця з нами буде присутній тільки погляд. Тільки пам’ять. Тільки можливість, яку втрачають всі нікчемні люди навколо. Яку втрачаю я. Адже я ще жива. А всі в мені вже бачать мертву.

— Навряд чи ваша присутність щось змінить. Вона вже давно в такому стані. І практично не реагує на навколишній світ, а тим більше на людей. Як вона говорила у перший день появи сюди, — лікарка поглянула вгору, торкнувшись вказівним пальцем нижньої губи, — зараз пригадаю, а ось воно що! Повторювала «Ненавиджу! Ненавиджу!»

— Повірте, мене вона захоче бачити. Сподіваюсь… — останнє він сказав тихо, ледь відчутно вітру, вклавши в це слово всю свою душу.

— Як то кажуть, надія помирає остання.

— Але Кірілла і її переплюне своєю живучістю.

Двері відчинилися, занесли в палату, порівняно з повітрям коридору, ще якийсь запах. А точніше, запах дуже знайомих парфумів.

— Антоніо. — одним словом повідомила мене лікарка про відвідувача.

Моє «неживе», в сидячому положенні, тіло, миттю розвернулось. Тільки обличчя все ще не проявляло ні єдиної емоції, тільки…

— Це що, сльоза? — прижмурилась лікарка, — Це диво! — заплескала вона в долоні, — Це неймовірне диво! Як вам це вдалося?

— Ну, я просто зайшов… — розгублено Анто відповів на запитання.

— Мабуть, ви були найбільш впливовою людиною у її житті.

— Так, ми були близькими друзями.

Хлопець посміхнувся до мене, ховаючи біль, який мучить його при вигляді моїх сліз, адже викликає багато питань.

І хоч я давно розучилася показувати свої емоції, всередині душі мені подобалося дихати його поглядом. Жити ним. Вдивлятися. Понурюватися в глибину його карих очей, тверезо розуміючи, що я в будь-який момент можу потонути.

А сльози стікали тонкою рікою із моїх зелено-карих двох океанів, глибиною у вічність, тобто не меншою ніж в Анто. Я не могла їх контролювати, але вони приносили мені радість.

Я посміхнулась, не відпускаючи поглядом Анто, адже він завжди мав призначення в житті «Моя вічна радість». »

Закривши блокнот, я відклала олівець і повернулася до теми уроку, яку розповідала вчителька з економічної теорії. Дивно, що вона мене не забила на смерть, коли бачила, що я повністю віддалася письму в блокноті, а ніж економіці. Але це й на краще, бо якби вона мене відволікла і збила з толку, то забита вже була би вона, через те, що допомогла мені втратити ідею.

Велика перерва відправляла нас до АТБ. Раніше ми з Анто купляли собі по баночці REVO чи BRONX, а зараз… В мене не було бажання навіть пити. Серйозно. Кожна крапля, що подумки попадала в горло, ставала вмить огидною, бо не вистачало присутності того, з ким можна би було цей напиток розділити.

Делалін купила їсти. Хлопці, які потрапили в нашу групу, вже тримали в руках по баночці пива. Мені не хотілося стояти біля них, дивитися на них, бо бачила я не реальність, а свої спогади, як ось-так ззаду АТБ колись сиділа наша компанія, яка ще існувала на третьому курсі…

— Ти що досі думаєш про нього?

— Та, — в красивих, навіть дещо, «пафосних» окулярах, видихаючи нікотиновий дим, я вдивлялася у далечінь траси.

— Кірі, ти перестала посміхатися. Я боюсь за тебе. Тебе не веселять нові «кенти», пити перестала, чому я дуже рада, але все ж ти дуже любила алкоголь, а тут взяла і відмовилася різко.