Потяг у світ без тебе

Двадцять восьме грудня, мінус три градуса, а відчувається як мінус сто, але це не зупиняє мене зробити той крок, на який я відважилися сьогоднішньої ночі. Кеншін ревнуватиме, але він також мене повинен зрозуміти. Я просто маю його провести, нехай я знову буду плакати, дивлячись в слід того чортового поїзда «Івано-Франківськ-Київ», але повинна, тому що хочу знову обійняти цього хлопця, ніби то в останнє.

Але ж він повернеться, правда? — мучають мене думки.

Я зібралася з духом і зателефонувала йому. Через лічені секунди невгамовного серцебиття він підняв слухавку.

— Алло.

— Привіт. — мій голос ледь тремтів.

— Привіт.

— Зустрічаємось біля Ратуші?

— Добре, через годину буду там.

— Давай.

В мене було небагато часу, щоб одягнутися і привести себе в порядок, тому я це все робила дуже швидко. Вийшла з дому і зрозуміла, що лід під ногами віднімить у мене ще декілька хвилин. Не хотіла запізнюватись, хотіла побачити його як найшвидше, але не хотіла, щоб він це зрозумів, тому що навіщо? Це ж більше не має ніякого сенсу.

Я не знаю, що на мене найшло, але як тільки я його побачила, мій крок перейшов у біг, і я міцно-міцно його притиснула до себе. Коли усвідомила, як це виглядало збоку, єдиним виходом із ситуації для мене було перевести все в жарт і на послідок легенько дьорнути за носик з посмішкою. Хлопець секунду стояв в легенькому шоці.

— Тримай книжку, — я простягнула витвір мистецтва, який обіцяла позичити йому в дорогу.

— Поклади поки в портфель, дома віддаш.

Хоч ми й прямували до його дому практично мовчки, серцебиття моє аж ніяк не могло вгамувати свій галас. Я вирішила трішки розслабити обстановку і почала його мучити. Дістала шарф і легенько останнім кінцем замахувалась, била. Він накинувся на мене, мило загарчав, як він уміє, крутив мене, обнімаючи, а я лиш сміялась і відчувала цей пожар в душі від щастя і горя, адже це останній день з цією людиною в цьому році. Я підхопила його за лікоть і ми продовжили свій путь. Час від часу я лягала на його плече на худу. Слово за словом і розмова зав'язалася.

Ми зайшли до нього десь біля четвертої, адже сестри дома не було, а на вулиці морозильна камера. Я знімаю своє взуття, чекаючи поки хлопець знімить куртку, притому дивлячись на нього такими заворожуючими очима. Марс помітив цей погляд.

— Все добре? — посміхнувся він.

А у відповідь отримав політ з коридору на ліжко кімнати: мої сильні руки штовхали його назад, а ноги переплетено крокували до місця призначення. Коли хлопець упав на ліжко, я налетіла на нього, обнімаючи. Він чуть не онімів від таких подій.

— Невже так сильно мене любиш?

Сказати «Так» в цій ситуації було б занадто безглуздо, сказати «Ні» — теж, тому що навіщо б тоді мені було його так ніжно притискати до себе? Все що змогла витягнути з себе це тихеньке:

— Хто зна, хто зна...

Він лиш посміхнувся і обійняв мене сильніше, а після відпустив. Моє тіло яке відчувало, що його причина теплоти кудись відходить, кричало в мої барабанні перетинки: «Ей! Ти куда?! Зігрій мене!»

— Піду зроблю нам чай.

— Можна з молоком?

Марс обернувся:

— А ви не обнагліли, паняночко? — засміявся він.

— Тобто? — сміялась я у відповідь.

— Та я жартую, добре, зроблю з молоком.

Я чекала його на ліжку, придумуючи різні історії з ним і все таки вирішила дописати один із розділів. Коли Марс повернувся, замітив, як я загорілася якоюсь справою в телефоні, але мовчав, наблюдав.

— Все! Нарешті! — випалила я, не замітивши, що хлопець вже стояв в кімнаті з двома горнятками.

Марс поклав напитки, після чого заворожив мене поглядом, поки залізав повільно на ліжко, тому я не зразу зрозуміла, що він щось задумав. Різко жартома вихватив телефон із рук. Там зразу ж вилетіла обложка для моєї нової глави, вгадайте про кого? Про Марса, звісно ж!

— Оу... 

— Віддай! — я старалась вирвати у нього телефон з рук, але він почав у голос читати фрагмент із моєї душевної творчості, бігаючи від мене по квартирі.

— «...треба було просто кудись втекти, де б ніхто мене не знайшов, а не вбивати себе... — знову задивляюсь у пустоту...

— Ей! Дурочка? — Марс піднімає мене і крутить, щоб хоч якось відволікти від цих дурних думок.

Але тепер мене переслідують інші думки: чому серце так сильно б'ється?

Чому так хочеться його пригорнути, як колись?

Чому хочеться полежати з ним в обнімку?

Я просто занурююсь носиком йому в шию і стою, насолоджуючись моментом, стою. Як дурне дитя, що ніби ніколи такого не відчувало. Але ж я відчувала таке до нього, коли проводила на потяг, коли сиділа і тримала його руку, коли так не хотіла відпускати в Київ, чи коли його зустрічала і лежала на ньому, переплітаючи наші пальці в одне ціле... Але, що тепер я можу зробити? Що можу змінити?...»

Він замовк, виключив екран телефону і просто мовчки поглянув на мене, рум'яну від сорому. Поставив акуратно телефон на тумбочку і налетів на мене, поваливши на ліжко, як я його з приходу. Тепер шок оповив і мене. Хлопець повернувся на бік, не відпускаючи мене з обіймів. Так тепло, його парфуми дурманять не менше, ніж раніше. Я обгортаю його руками ніжно-ніжно і навіть не думала про те, щоб відпустити, але раптом він промовив: