Шторм на прощання

Сьогоднішній вечір обіцяє бути гарним, приємним і щасливим, адже в цю прекрасну дату, що виглядом нагадує безкінечність, в мене день Ангела. А хіба Ангели могли б дозволити статися чомусь поганому?

Я запросила своїх друзів, що найбільше близькі мені до серця, у хороше місце, де можна смачно поїсти та непогано випити, під назвою «Легенда-Паб».

Першою прийшла Делалін. Чекати решту ми вирішили на вулиці, в просторих беседках, що знаходяться біля входу, щоб хлопці не шукали дві полярних зірки, що зливаються в купі народу, де маємо святкувати ми всі разом.  

— Я й досі не можу повірити, що його не взяли вчитися далі. — набирав темпу наш із Делалін діалог.

— Мало того, його можуть в армію забрати.

— Якщо його вб’ють, мене вже з депресії ніхто не витягне.

— Та в тебе хоч Кеншін є, допоможе якось. — заспокоювала вона мене реальними фактами.

— Більше ніхто і нічого не матиме значення для мене. Я навіть не здивуюсь, якщо одного дня знову нап’юся горілки і накладу на себе руки.

— Ти вже так не перебільшуй.

— А я і не перебільшую. Знаючи себе, я це зроблю ще й з посмішкою на обличчі, адже після смерті буде маленький шанс ще зустрітися поглядами з моїм Анто…

— Він ж не твій... — не встигла Делалін договорити, адже позаду нас вже Анто із Марсом стукали у скло, яке обгортало маленьку частину беседки.

Здається, Анто почув яку він величезну роль грає в моєму житті…

Ми встали з місць і попрямували до них. Марс підійшов ближче і вручив букет квітів, який до цього часу ховав за спиною. Рожеві рози із відтінком фіолетового, які ж вони красиві. Я заворожено розглядаю їх. Обнімаю його у знак подяки, словесно також даючи знати, що вдячна. Посміхаюся, але посмішка стає яскравішою, коли погляд переводиться на Анто.

— В мене немає подарунка. — не сильно здивував мене хлопець.

— А ти мене поцілуй і розплатишся.

— А як же Кеншін?

— В щічку.

Парубок наблизився і виконав розпорядження, а я зразу ж рукою схопилась за грудну клітку, адже відчула як всередині загорілась душа.

— Кірілло, що з тобою? — посміхнулась Делалін.

— Виявляється, я ще можу відчувати… Боже! Делалін, я жива!

— Дійсно, чого б це? — засміялася дівчина, заговоривши після цього до Анто, — Що ти з нею зробив?

— Просто поцьомав її.

— А виглядає так, ніби з того світу повернув.

— У життя повернув, де сам сенс ще має якесь значення, а не просто букви.

Після п’яти секундного мовчання, дівчина змінила своє шоковане обличчя на сміх і заговорила:

— По-моєму, ти чокнулась.  

— Ні на секунду не сумніваюсь у твоїх словах.

Я втомилась мріяти, відчуваючи як думки поїдають мене зсередини, тому я підійшла впритул до Анто і притягнула його у свої палкі обійми.

Вечір був неперевершеним. Ми смакували піцу, вафлі з морозивом, пили вино і танцювали. Сам власник заведения сьогодні був наш діджей. Нарешті наша мрія з Анто здійснилася: сьогодні ми відчули справжній смак вальсу. Моє серце вилітало з грудей кожних п’ять секунд і я навіть не збиралася його доганяти, адже була зайнята важливим заняттям: понурювалася в рай, вдихаючи аромат чоловічих парфумів.

Кеншін часто телефонував, розпитуючи, що ми робимо. «Їмо, п’ємо, сміємося, веселимося» — відповідала я. «Чому ти не хотіла мене взяти?» — мучило його питання. «Я хотіла цей день провести з друзями» — подала я в слухавку йому чисту правду.

Я була щасливою.

В цей день я дійшла до висновку, якщо життя буде кидати мене в м’ясорубку страждань, я виживатиму, знову і знову, щоб в черговий раз цей хлопець торкнувся моєї талії. Заради ще одного танцю…

На другий день ми з Анто домовилися продовжити свято у Кйонтаро на квартирі. Зустрілись в мене на районі ледь не з самого рання і попрямували на Каскад. По дорозі згадували вчорашні пригоди.

— Весело було. Я рада, що все саме так склалось. Якщо чесно, я була б не проти навіть це повторити.

Ми проходили мимо будинку батьків Кеншіна, до яких він сьогодні вже встиг завітати в гості і сидів неподалік від під’їзду. Ми його не замітили, але він почув нас дуже добре…

— Не переживай, якщо так сподобалось, сьогодні повторимо.

Кеншін не знав, що мова йшла про танці, він придумав собі зовсім іншу ситуацію, яку, на його думку, ми вчора втілювали в реальність.

— Що було насправді вчора ввечері?! — Кеншін схопив Анто за худі, появивившись так само неочікувано, як округлились мої очі від шоку.

— Лиши його!

— Відповідай! — хлопець не звертав на мене уваги.

— Кеншін! — мій тон змусив би піднятися навіть мертвого.