Не доля. Помилковий збіг

Ранок почався, як і очікувалось: мене в спокою сьогодні не збираються залишати. Мама поклала на мій письмовий стіл список покупків і гроші. «Мені треба, щоб ти...» Я вже все зрозуміла. Мінус сон. Мінус прекрасний настрій. Пусте! Я привикла. За те, прогуляюся, гуляти я ж люблю.

Обійшовши ледь не весь парк, я далеченько від себе справа замітила схожий силует із болючого минулого. Надіялась до останнього що це не Бодя, але, в будь-якому випадку, це немало значення, бо я пішла прямо. Захотілось подихати деревами. Насолодитися шелестом листочків. Придставити, що я птаха, якій в силах облетіти кожне дерево цього парку. 

Повернувшись додому з покращеним настроєм, мені з порогу вдалося з ним попрощатися. Пригоди ще не закінчились. 

— Манамі спекла нам паску. Ти поїдеш до неї на роботу і забереш її.

В мене був вибір? Ха-ха! Аякже... Головне навушникики не забути, дорога буде довгувата.

Я й куртку не знімала, забігла в кімнату, схопила свій ефект арени з бірюзовим шнуром, ціль в житті якого — пропускати ноти до барабанних перетинок хазяїна. Потопала на зупинку, зловила потрібний тролейбус, заплатила за проїзд, вже хотіла всістися на перше сидіння напроти плеча шофера і просто поринути в музику, але побачила недалеко той самий силует, та на цей раз з обличчям. Він мене не бачив й наврядчи би замітив, якби я не упустила свої великі й до того покалічені навушники. Наші погляди знайшли своє місце у цьому тихому дурмані. Він продовжував говорити до свого друга, коли я не переставала вдивлятися у кожну рису його обличчя.  

— Паняночко, сядьте будь ласка! — звернувся до мене шофер.

Я присіла на перше місце, на яке й планувала спочатку, відвернувшись до вікна. Наділа навушники, але в них на черзі заграла музика якраз та, під яку я згадую Богдана. Під яку я понурююсь у минуле з ним. Музика, яка за секунду відкидає мене із світу реальності у світ моїх фантазій. Я так захопилася текстом треку, що випадково повернула голову в сторону Боді. 

І знову цей жар пройшовся по мені, коли замітила, що він і до того дивився на мене. Дихати ставало все важче, такого у мене вже давно не було. Людям, що сиділи на інших місцях було всеодно на ситуацію, яка відбувається в автобусі, крім одної людини. На задньому сидінні в куті сидів Марс, і я би переглядалася зараз очима з ним з широкою посмішкою, як недавно, якби не зустріла хлопця, що вже давно перемелює моє життя в міксері.

Тепер моя увага тільки на ньому, думки, коли я дивлюся у вікно, тільки про нього, мрії і фантазії — в його честь. Марс все вдивлявся то на мене, то на того, кого я ледь не спалюю своїм сумним та водночас закоханим поглядом. Час був виходити із автобуса, адже моя зупинка — Пулюя.

Як тільки я вийшла, зразу ж закурила, щоб заспокоїтись, але навіть не побачила, що Бодя із другом вийшли також. Музика в навушниках ставала все голоснішою, а я бурмотала собі під ніс слова, що чули тільки люди навколо, але не я. Це було помилкою. Мені здавалось, що я це вимовляю тихо, але навіть силуети навколо замовкли, щоб послухати:

— Скільки можна, Кір? Він зіпсував життя тобі, а ти йому! І ти досі мрієш про нього!? Про його обійми і поцілунки?! Цього не буде, змирись!! Ти навіть померти не можеш, адже стільки спроб пішло на смарку! І тобі пора зрозуміти, що в тебе немає вибору, крім як просто жити, існувати, бути щасливою, нехай без нього. Але чому без нього? Він є. В твоїх думках. Фантазіях. Віршах. Книжках. Сподіваюсь, колись ти їх прочитаєш.

Богдан , який йшов ззаду і своїм другом переглянулись.

— Це вона про тебе? — він ніби і здивувався, і засміявся.

— Я буду вшоці, якщо так.

— Чому?

— Ми вже як декілька років не разом, не спілкуємось.

— Баби всі такі.

— Це так.

— Може підійдеш до неї, поговорите, відновите спілкування?

— Ні, дякую, Джейкоб. Нехочу.

— Тоді я би з нею познайомився.

— Роби, що хочеш. — махнув він рукою.

— Ха-ха! Я бачу ти ревнуєш!

— До кого? До неї? — посміхнувся хлопець з насмішкою, хоча порція спогадів впала на його плечі. 

В кінцевому результаті ніхто до мене не підходив, розвернулися, коли я зайшла в «Тіп-Топ». Забрала паску, повернулася на зупинку й відправилася додому на цей раз без інцидентів. Дома мене більше не трогали, я спокійно могла зайнятися малюваннням, чому була безсумнівно рада. Хоча, робила велику помилку — малювала ж то я Богдана. Малюнок вийшов красивим: хлопець стоїть весь такий елігантний, а я збоку дивлюся на нього наче він музейний експонат.

Але він мене не бачить...

Не хоче...

Не бажає...

Бо не пам'ятає, як нам з ним було добре...

Що ж, нехай...

Вечором покинув мене мій спокій, адже потрібно було святити паску. Я задовго збиралася і вийшло так, що трішки спізнилась. Але нічого страшного, адже замітила краєм ока, що ззаду доходить якийсь хлопець в капюшоні. Ми стали на місця, призначені долею для нас, біля входу до церкви і, водночас, блія дороги. Юнак старався запалити свічку сірниками, але нічого не виходило. Я вирішила допомогти.