Повернися в реальність

«Скільки моїх думок не ввійде у вірші,
бо паління,
насолоджуючись моментом,
не допустить до часу,
лічильником в секунди,
щоб це описати.
І трек,
що з сумного перекинувся на танцювальний,
може повністю підтримати мої слова.
Боже,
як же мені СУМНО,
що я КОЛИСЬ не буду більше у СВОЇЙ КІМНАТІ,
і не відчую більше цього алкогольного спяніння,
що так дурманить мій мозок.
Що я БІЛЬШЕ НІКОЛИ НЕ ПОДИВЛЮСЬ НА ФОТОГРАФІЮ ТОЇ ЛЮДИНИ,
що зараз змушує мене думати про неї.
Але мене не змушує про це ніхто.
Тільки думки змушують думати.

Немає що сказати?
Повір, є...
Але більшість існуючих на цьому,
придуманому у своїй голові,
світі,
погодиться,
що ціна втраті приходить з часом.

Хочеться плакати, згадуючи...

Хоча,
я зараз ще тут.
Але вже давно дивлюсь у майбутнє.
Коли теперішнього вже не буде ніколи.

Минуле рівняється теперішньому,
бо стане майбутнім.
А в майбутньому ми,
звичайно ж,
будемо згадувати минуле.

І ось воно.
Це нещасне коло подій.
Яким ми будемо дурманити свою пам'ять,
яким ми будемо жити ПІСЛЯ проходження нашої гри.

Це наша гра, народ!
ЦЕ НАША ДОВБАНА ГРА.

Ви досі не зрозуміли?
Все, що ми робимо — це сценарій нашої ж ігри.
Ми самі сценаристи своєї долі.
Як сумно,
що ми не можемо погодитись із цим визначення 24/7.
Тому що існують ще такі люди як ми.
І вони вміють все розтрощити.
Ох, як ще вміють...

Тепер ця прекрасна насолода отримає назву — черговий пустий келих...»

Я перечитувала все, що накипіло вчорашньої ночі. Зараз я знаходжусь у Кйонтаро в гостях. З нами дихає одним воздухом також Анто, адже він двоюрідний брат сина хазяйки квартири. І якби він не був присутнім, наврядчи б я пішла. 

— Мала, налий пивка, а ти малий, принеси піцу з кухні, будь ласка, я поки включу фільм.

— Вже біжу. — промуркотіла я, встаючи з дивана, не вкладаючи у свої слова закохану щирість, як здалося хлопцеві, що наблюдав збоку. 

— Мала, — перекривив він з посмішкою свого брата, — А чого це ти так мило йому відповідаєш?

— Анто, не драматизуй. Я тільки твоя. — я розсміялась, він також, повільно червонівши.

Ми розуміли які між нами стосунки — близькі друзі. От дідько, як же ця фраза встромилася у душу. Цих два слова звучать так душевно, так по живому, так мило і найважливіше, що дуже правдиво... Адже ми такі близькі, настільки, як сонце з місяцем, що живуть в одній галактиці, але всеодно так далеко один від одного, адже просто друзі.

Пальці Кйонтаро попригали по клавіатурі, після чого на моніторі вже висвітлювався опенінг до комедії.

Анто повернувся із піцою в руках і поклав смакоту, з якої йшов пар, на табуретку. Я всім роздала повні горнятка пива, присівши на диван. Один хлопець сів зліва, другий зправа. Як добре... Така затишна атмосфера. Фільм «Однокласники» задовольнив наші очікування. 

Реготали, як малі діти, перекидувалися поглядами, але тільки наші із Анто застигали на секунди, такі короткі, але такі гарячі. Кипяток проливався на душу, але я була ним задоволена. Це найпрекрасніші опіки на світі. Коли очі відверталися знову на екран, серцебиття тихенько бушувало всередині.

І тут раптом хлопець акуратно поклав свою голову мені на плече. Кйонтаро не здивувався й далі вдивлявся у сцени кінофільму. А ось я відчула новий прилив емоцій. Зразу всі нутрощі почали танцювати «Гопака», але тіло не подавало ніякого знаку. Рука Анто торкнулася мого коліна і вже тоді я здригнулася. Я зразу ж відкинула його долоню.

— Малий, ти що мені малу лякаєш? — Кйонтаро глянув на ситуацію.

— Та я не налякалась. — засміялася я, відчуваючи, як червонію.

— Але так здригнулася, що мертвий би воскрес. — продовжив хлопець.

Анто прийняв жарт і кімната заповнилася новою хвилею реготу. Заспокоївшись, взяв до рук шматок піци і прийнявся його коштувати. Ми повторили його дію. 

Бокали поповнювалися спиртним кожних п'ятнадцять хвилин. «Алкоголіки» — сказала б якась бабуся, що сидить, зазвичай, на лавочці біля під'їзду. Але я скажу — щасливі люди, адже можемо дозволити собі таке задоволення.

Після закінчення фільму закінчився й алкоголь. Ми троє дійшли до висновку, що другим щастям буде продовження нашого, так сказати, застілля. Швиденько зібравшись, наші ноги покинули квартиру і направилися до магазину. 

Цигарка завжди буде у пригоді, і саме зараз вона красувалася в наших руках. Випускаючи дим з рота наша маленька компанія відчувала лиш одне — насолоду. Я наблюдала над тим, як на ногах ледве плентався Анто, якого відкидало то вправо то вліво. Хотілося сміятися, але сама кросівками торкалася ледь не кожного камінчика на землі. Адекватніше вів себе Кйонтаро. «Ще не вечір» — сміялася подумки.

Докуривши, забігли в магазин. Взяли ще чотири літри пива і крокували до каси. Продавчиня дивно глянула на нас.

— Документи маєте?

Кйонтаро, на диво, без пригод показав екран телефону, де був відкритий додаток «Дія», після чого молоденька жінка посміхнулась, пробиваючи нашу покупку. Мабуть, згадала себе у наші роки, тому й затанцювали кутики її губ у посмішці. Ми розплатилися і вже хотіли йти, я почули у свій адрес: