Ліси кровавих сліз

Ноти із навушників передавали свій смуток моїм вухам, адже є на це причина — ми посварилися із Кеншіном. Понурий настрій прийшов у навчальний заклад разом зі мною. Нікому не вдалося мене розвеселити. 

— Може б я якщо ти йому віддалась, у вас все би було добре? — Делалін знову за своє.

Я мовчала.

Мені нічого було сказати цим людям.

Я знала правду, через яку ми посварилися.

Але цього не потрібно знати постороннім.

— Чи ти може хочеш, щоб тебе взяли силою? — дурість її питань дорівнює моєму терпінню, яке набирає швидкість. 

— Тоді ця людина дуже сильно пошкоджує, що народилась на світ.

— А якщо нею буду я? — подав голос той, хто змушує відчувати себе, як на екстримальних атракціонах.

— Тоді ти впадеш у моїх очах.

— І все?

— Анто, не роби дурниць. Що я тобі поганого зробила?

— Нічого. Все тільки хороше. Ось і хочу тобі віддячити.

— Мені такої подяки не потрібно. Можеш просто обійняти, цього буде достатньо.

— Тобі - так, мені - ні.

Я дійшла до висновку, що ця розмова іде в глухий кут через свою безглуздість.

День не вдався, декілька годин зрівнялися із безглуздою секундою, що може тривати вічно.

Так я себе відчувала.

Вечором повертаючись додому, у своїх думках, не замітила, що за мною вже довший час слідкують дивні персони під алкоголем. Анто їдучи в тролейбусі, побачив знайоме плаття в кінці вулиці, і як дівчину у ньому за лікті тягнуть в темноту. 

— Зупиніть! Швидко! — крикнув хлопець і не залишив водієві вибору. 

Наче пуля, вилетів із транспорту і на скорості вітру побіг у сторону, куди потягнули його Кірі.

Його прекрасну дівчинку.

Його найкращу подругу.

Його Сонце.

Його Всесвіт. 

Обійшовши все навколо, не вдалося знайти навіть сліду. Спереду глибокий ліс.

— У мене немає вибору. Кірілла, я йду. Сподіваюсь ти там.

Листки розлітались під ногами у хлопця, що спішив все дальше у ліс. Нарешті почувши крики, він зрозумів, що Кірі поруч. Очі побачили здалеку темний силует, а ноги вже бігли назустріч персоні. Взявши до рук телефон, Анто включив фонар і навів на те, що хочеться побачити в кращих фарбах. Три мужчини лежали навколо дівчини, а вона стояла спиною до фонаря. 

— Кір..?

Дівчина повільно повернулася, і очі хлопця округлилися ледь не до розмірів Нептуна. Із шиї його маленької коханої дівчинки, яка би скоро могла стати повнолітньою і надалі розпивати з ним їхнє улюблене пиво, витікала кров через рану, що вона сама собі залишила після того, що ці звірі зробили з нею.

Плаття було роздерте, прикриваючи інтимні місця тіла, але ніщо не могло прикрити її вбитий погляд. З руки зразу ж впало лезо, коли Анто підбіг і обійняв її ніжніше будь-кого колись.

Це були її останні обійми.

Її останній дотик.

Її останній подих.

Дівчина впала мертвим каменем на руки хлопця, що тримав її. Сльози починали стікати з його блискучих карих очей, в які б вона могла дивитися вічно. Він плакав так, як плакала вона за все своє життя. Душу розривало повністю і цілком. Смерть наближалася і до нього. Смерть його душі. Але він помер ще тоді, коли дізнався, що їм не доля бути разом. Спасінням були її дружні дотики, що він згадував темними ночами.

Шкода, що тепер його ночі обгортають спогади про похорони. Він сам не розуміє, як взагалі не впав в обморок, стоячи біля її гробу. Хлопець вже забув коли останній раз не плакав, кожний крок — сльоза, кожний подих — та ж сама обпікаюча сльоза.

Дружня компанія, яка була в минулому, також оплакує смерть їхньої подруги. А Анто знову і знову бачить один і той самий сон: він підходить блище до, лежачої в гробу, Кірілли і заплаканими очима вдивляється у кожну рису її обличчя. До тих пір, поки відкриті очі мертвої дівчини не міняють своє місцеположення в сторону очей хлопця, що страждає не менше інших близьких людей.

Із лівого ока Кірілли стікає сльоза і малюється посмішка, та, що порадувала би раніше, але не зараз, бо кожна наступна ніч Анто знає, що Кірі більше немає в живих. Але до чого тоді ця посмішка? Чому вона плаче?

— Із лівого ока йде сльоза смутку. Їй сумно, коли вона дивиться на мене? І радісно водночас? — знову в 03:15 проснувся нещасний хлопець, — Як жити далі? Нехочу без тебе навіть нового подиху робити, не те, що радісно проживати свої дні із новою жінкою. В моїх думках нею завжди була ти, нехай в жарт, нехай в душі, але нею була, нею і помреш. Та ти вже померла, а тепер настала моя черга, кохана...

~ THE END ~