Мрій Жити Красиво

Блакитне небо, наповнене сяйвом життя, але ламає кістки думка про те, що війна продовжується, а це забирає шанси триматися купи. На фоні мого погляду вимальовуються Анто із Фрісталом, які насолоджуються життям, жартують та посміхаються на районі МЖК. 

Насправді в даному розділі моїх думок ці три букви хочеться пояснювати не як «Міжнародні Житлові Квартири», а — «Мрій Жити Красиво».

Така картина змушує подати вигляд посмішки й мене. Дивлячись на нього, згадую обійми, якими він зачарував мене: дружніми, але ніжним, чи може то були зовсім не дружні?

Мої солодкі фантазії перериває звук сирени. Той клятий звук, від якого хочеться позбутися навіки вічні, і ті рідні обійми, які хочеться відчувати завжди, де б я не була, коли б не була, з ким би не була.

«Уже который раз в висках стучит, сердце болит» — я включила свою, від сьогодні, одну з найулюбленіших пісень.

«Оставь хоть что-то внутри, свеча догорит» — ще досі не відпускаючи Анто поглядом, вслухалася у кожний рядок.

«Уже который раз улетаем вдаль» — я стою здалеку, але відчуваю, як він дивиться на мене і від цього хочеться взлетіти до небес і не повертатися.

«Что было позади, решила оставить другим» — коли очі парубка знову повертаються до обличчя Фрістала, хочеться плакати.

«Я помню ее волосы, каждый сантиметр» — я відчуваю наближення чогось небезпечного, того, що може зруйнувати все моє життя.

«С закрытыми глазами скажу, где бы я не был» — мені не подобається це відчуття, але я стараюсь прислухатися до нього, щоб зрозуміти, чого саме мені боятися.

«Что если бы я мог, я разорвал бы все кометы» — появлення шумної ракети на верху, що зі швидкістю моїх нервових зривів, тримає напрямок на нас, мені хочеться кричати. 

«Теперь это не важно, ведь тебя рядом нету» — я на всіх парах підбігаю до Анто, щоб вберегти його, але на моїх очах ракета падає прямісінько на його статуру тіла.

Шок..

Тишина..

Нестача воздуха...

Я задихаюсь, кричучи. Сама того не розуміючи, я кричу так, ніби моя душа — точило для всіх ножів на світі, які в одну ж і ту саму секунду загострюють свій рід.

— Анто! Анто!! — я розривалася в сльозах, надривала голос, підбігала і падала по дорозі до його попілу, — Анто-о-о-о-о!!!

— Кірілла!... Кірілла!!! — пробував збудити мене Кеншін, — Ти чого? Що сталось? Щось приснилось погане?

Піт стікав по моєму тілу, поки я шоковано спитала:

— Сон..?

— Так, тільки сон, все добре, ходи до мене. — простягнув він руки для обіймів.

— Яка година? 

— 15:03. Ти проспала десь дві години.

«Я помню ее волосы, каждый сантиметр» — музика ще досі грала в моїх навушниках, як я згадувала ті вірні очі Анто зі свого сну, в якому я його не зберегла.

«С закрытыми глазами скажу, где бы я не был» — не замічаючи того, як дивиться на мене Кеншін, я полетіла до телефону.

«Что если бы я мог, я разорвал бы все кометы» — першим у списку телефонних дзвінків був і той, хто красувався першим у моєму серці.

«Теперь это не важно, ведь тебя рядом нету» — серце калатало, як скажене, в надії почути його голос.

— Алло.

— Анто! Де ти?

— На МЖК гуляю.

Все як уві сні...

Я глянула на годинник і згадувала, яка була по рахунку година в іншій реальності, яку зараз можна назвати віщим сном. Спогади перериваються, пересікаються і відлітають за ліса та гори, але все ж те питання, яке мучає мене: "Яка була година, коли впала ракета?", картинкою у голові дає відповідь.

16:08...

Мене обгортає повний страх, больовий шок, що віддає у прокурених легенях, але я находжу в собі сили, щоб відповісти хлопцеві, який старається до мене докричатися.

— Кірілла! Нащо ти звонила? Алло!

— Анто, йди звідти! Будь ласка! Послухай мене, мені снився сон і він не викликає у мене приємних відчуттів, а лиш страх! 

— Усім сняться кошмари, це нормально.

— Анто! Страх за твоє життя! Я відчуваю, що це не просто сон! Почуй мене! Тікай звідти!

— Кірі, ми тут так гарно сидимо з Фрісталом, що і не хочеться нікуди...

— З Фрісталом...?

— Так.

— В моєму сні ти також був з ним... Тікай будьласка!

— Кірілла, давай іди випий пива і заспокойся. Все буде добре. Давай.

— Анто! Анто... 

Та дзвінок закінчився, Анто закінчив його. У мене немає вибору, я не витримаю його смерті, тому допоможу йому насильно, якщо він не вірить.

«Я слышу последние шаги у двери» — швидким кроком наближаюся до вхідних дверей.