З тобою вічність коротка

Небеса почули мій виклик думок, прийняли до серця прохання, стали на мою сторону і сторону божевільних почуттів, що таїлися в погляді каро-зелених очей — ми перейшли на четвертий курс. Екзамени здавати не прийшлось, тому Анто і я легко змогли продовжити свою дружбу за партою й надалі. Тільки є одне «но»: нас з'єднали з іншою групою, адже половина наших пішла... Смутку ніколи не буде кінця, я скучатиму, добре, що хоть Анто біля мене.

В ніби то нічим не інший, ніж інші, день, ми як і раніше — сидимо за одною партою, ходимо палити на перервах, трішки краще почали спілкуватись.

Та хто міг передбачити такий варіант подій, як «Знайомство з новою дівчулею»? Точно не я, точно не хтось інший, адже навіть Боги поперхнулися за небесним столом після побаченого. Я ж думала, що я одна єдина і неповторна така подруга близького блаженства, що ніхто крім мене йому в цілому світі ніколи не знадобиться, що без мене він жити не зможе...

Але ось сьогодні все перевернулося з ніг до голови, коли до нього підійшла дівчина Лоріна, якій сподобався мій Анто. Навіть якщо би прийшлось віддавати свого близького друга в круговорот сімейного життя, хотілось би для нього достойної супутниці, раз нею не доля стати мені. Тому я трішки напряглася, що не знаю дійсних намірів цієї кралі.

Лоріна, ім'я якої викликає у мене рвотний рефлекс від награної мелодійності голосу і сердечні судоми від погляду Анто на неї, стояла і щось цікаво розповідала. Я не брала до уваги сенс її слів, адже погляд кольору зеленого лісу був направлений тільки на чорнувато-карі оченята, які блистіли від цікавості. От стерво... Що вона робить з ним? Чому він посміхається до її красивого обличчя, але гнилої душі? Моє сонце не бачить її справжню... Не відчуває... Але я бачу кожну деталь її кутиків губ, що видають нещиру посмішку, скоріше... Лукаву. 

Всередині метелики в животі вертілись наче попали на атракціони, шукаючи вихід із ситуації. Вихід був один — чекати, що наступним викене мені доля. Всеодно, це можуть бути тільки мої догадки, хибний крик інтуїції, ревнощі, в кінці кінців. 

Нарешті закінчивши свою розмову, він узяв мене попід руку і ми покрокували до класу. На моїм обличчі світилася посмішка: щира, безтурботна, щаслива. Від неї йшла добра аура, яку не міг не замітити ніхто, хто стояв біля училища і наблюдав. 

Наступні декілька днів Лоріна не турбувала ні нас, ні мою нервову систему.

До сьогоднішнього вечора...

Проходячи мимо училища, після посиденьок у Делалін, я побачила її з компанією якихось хлопців. Вони розмовляли про те, що їхня жертва буде відчувати нестерпний сором. Я задумалася: «Хто ж та нещасна людина? Чи заслужила вона того? Чи навіть не догадується, що її доброту скоро зариють в прірву?»

Серце в п'ятки втекло, коли я почула ім'я свого найближчого у світі друга. 

— Анто скоро буде мій. — сміялася Лоріна, яка впала у моїх очах, на цей раз стовідсотково.

Я б ніколи не могла подумати, що здатна ось так взяти і захистити дорогу мені людину, зробивши щось у реальності, а не розкидуватися злісним поглядом у воздух зі страшними картинками в голові. 

— Тобто він скоро буде твій? — я вийшла із провулка до них. — Думаєш, я віддам його такій двухлицій людині, як ти?

Компанія хлопців оцінила мій верхній одяг: модна кожана курточка, лосіни, що ідеально підкреслюють мої прекрасні ножки, красиве волосся, що переливається на заході сонця. 

— Слухай, красуню, а тобі не страшно переходити нам дорогу? — заговорив один із них: високий хлопець із чорним волоссям зачесаним наверх. 

— Думаєш твоя зачіска прикриє твою гнилу душу? — я зразу стала захищати і себе. 

— Вона думає, що безсмертна, — повернувся він до своїх друзів з насмішкою.

— Як тебе там, — заговорила Лоріна, — Кірілла, здається, іди поки в тебе ще є нагода. Забудь ти свого Анто, ти його не захистиш, він тепер наш.

— Сонце має взірватися, щоб твої слова стали правдою.

Після своїх слів я почула дикий сміх цілої зграї недоумків.

— Не переживай, воно взірветься, — прийнявся за підбір слів у відповідь другий хлопець, білобрисий Страйк, — у твоїй душі, коли будеш бачити як падає твій Антоніо.

— Даю вам останній шанс на роздуми, бо інакше ви познайомитеся з іншою Кіріллою і, боюсь, вона вам не сподобається. — я гордо розвернулася, але серце калатало за Анто, якому дійсно може загрожувати небезпека. 

— Давай, давай, вали, боягузка! — Лоріна вирішила підписати собі смертний приговор зразу, але ще встигне за свої сказані речення отримати по заслугам.

На другий день як тільки ми зустрілися з Анто, я наголосила йому на тому, щоб він не спілкувався з Лоріною, бо вона замислила щось погане.

— Кірі, я знаю, що ти мене любиш вже давно...

— Що? До чого тут це?

— ...але давай ти не будеш ревнувати без причини, ми ж навіть з нею не гуляли ще, щоб ти здригалася з місця.

— Анто, ти не розумієш. Я чула їх розмову, коли вона обговорювала тебе.