#Love

Після того як татко перекинув гроші і я забрала собі п'ятсот гривень, світ трохи поміняв свій напрям. Принцепі, й так останні дні було паршиво. Радує, що я хоч відійшла від ситуації, коли мені злили на віск. Страх пробирався у шкіру, всіх демонів, яких я виховувала ці всі роки ніби забрали від мене і я була такою слабкою, що страшно би в майбутньому було відпускати свою беззахисну душеньку в доросле життя. Та пройшло три дня тошноти та мук і я можу впевнено заявити, що моя недовіра до людей, злість, спокій і можливість за себе постояти повернулися на своє місце.

Кеншіна не влаштовує, що для Анто я намалювала малюнок за два дні, а для нього я не можу — довжиною у місяці. Незадоволений, що дипломну я все ніяк не можу почати монтувати, адже допомагаю зараз з текстовою роботою учню, якого принцепі й незнаю. Душать думки його про те, що я пообіцяла зробити червоні браслети, що захистять нас від злих помислів та зависті, і все ніяк не зроблю.

Тобто нікого не цікавить те, що я хочу просто пити пиво, курити сигарети і читати свої історії!?

Усім всеодно на те, що мені важливо не здатися у важку ситуацію, врятувати себе, а не дозволити лезу знову пройтися по моїй шкірі.

Ще вчора з Тайсоном і Кеншіном ми завітали до мене в дім. Чудесам не було щастя, адже мама з моєю сестрою поїхали до подруги, а це означає, що ми можемо «зносити хату» скільки захочемо. Подурачившись силою в синяки, отримавши ледь не ножові поранення від мене, хлопці дійшли до висновку:

— А може вона спеціально так робить, щоб показати хто тут хазяїн в домі?

Як стало боляче це чути, злість набрала ще більшу шкалу. Навіщо я живу заради когось, страждаючи, якщо я можу існувати заради своїх задоволень, сміючись у стінку? А які в мене задоволення? Найдушевніші у світі малюнки, вірші, пісні та історії. Сльози також у свою чергу є задоволенням, адже вони допомагають не скоїти дурних вчинків. Та всеодно завжди було і буде правилом: дожити до ранку. Не так легко, коли справа від тебе не ангел, а демон, що весь час тобі повторює яке ти нікчемне дитя.

Ноги ведуть мене далеко, аж на другий кінець міста. Дуже красиве місце є біля обласної лікарні. Дивно, що я взагалі, ще не звернула туди, а попрямувала дальше — до закинутих зелених багатоповерхових будинків, хоча і поверхів там було в одному — чотири, а в іншому — шість. Решітки на ще не вставлених вікнах, були перешкодою залізти всередину тихо і безпечно. Хоча небезпека завжди ховається у таких місцях. В голову не залізло нічого іншого, крім того як лізти по решітках уверх до самого даху. Я прийняла виклик цих думок, і з першим кроком уже відчувала адреналін, адже знала, що чекає за хвилину — висота.

Люблю її і боюсь її.

Як і себе.

Як і людей.

Як самотність.

І взагалі — як життя.

Двічі ледь не впустила у вільне плавання ногу, що могло б коштувати мені життя. Та все обійшлось, коли я з царапинами на руках та ногах від цеглин, потрапила на гору.

Голова розболілась від струсу мозгу, про який мені заявила бабуся, що зливала на віск. Хоча, мабуть, там уже і не один струс, враховуючи, що мене «всюди повно».

Прилягла на край, подумати:

«Що ж робити взагалі у цьому житті?» 

«Як поводити себе, щоб не завдати шкоди іншим або собі?» 

Різні думки лізти в голову, але одну я відштовхувала найбільше — розслабитись, закрити очі і відпустити себе вниз.

Як я взагалі тримаюсь?

Так і наркоманкою не важко стати...

А навіщо я тримаюсь?

Для чого?

Для кого?

Кеншін написав своїй ненаглядній «Привіт лапа» і мене розірвало на частини. Інтересно, якщо б він побачив, що моя відповідь Марсові мала б такий характер: «Звісно, сонечко», що б він відчув? Для нього ж Марс, як для мене його краля. А принципі, вже немає сил про це думати. Віск мене відновив, але у мене всеодно немає сил думати про усіх вас так глибоко. Я наважуюся заплющити очі та довіритися собі, аби не полетіти униз.

Сон малює картину як я в жарт беру в руки ножі і налітаю на Тайсона з Кеншіном, посмішка на обличчі зникає, коли Кеншін підходить і питає коли я зроблю браслети «ꉣꂦꀗꍩꐇꐞ».

Похуй має бути в середині душі, цей стан не від браслета залежить.

І знаєш, як би мені не було ꉣꂦꀗꍩꐇꐞ, щось зараз всередині взагалі не ꉣꂦꀗꍩꐇꐞ.

Невгамовні сльози почали стікати по щоках, а ноги — направлятися до дороги. Легка посмішка в їх сторону, і ноги, що піддаються моїм жартівливим думкам «тільки їх полякати», крокують дальше.

Незамічаючи машину, я тільки зараз усвідомлюю, що зайшла задалеко. Вантажівка летить прямісінько на моє тендітне тіло, що пережило більше, ніж якась звичайна людина. В обнімку зі страхом, моє серце застигає, коли мене відштовхує транспорт і я здригаюся.

Здригаюся в реальності.