Дурочка? Bridge of death

Після виснаженого навчання ми пішли гуляти: Марс, Кеншін, Дієго, Хонан. Все було добре, хороший настрій йшов від кожного з нас, допоки до мене не подзвонив п'яний тато. Своїм довгим та обпікаючим язиком почав виписувати моралі, яка я погана, а про Кеншіна — говорити, який він неправильний. Хлопці бачили, що мені від цього стає недобре, нерви поспішають здавати, але Марс відповів на здивовані погляди друзів:

— В неї є Кеншін, щоб заспокоїти.

Заспокоїв, на деякий час:

— Зайка, він просто не в адекваті, не бери в голову.

— Так, звісно. — посміхнулася награною, як я вмію, посмішкою.

Все ніби владналося. Ми дальше сміялися, випивали. Сонце знову вийшло із хмар, засвітлюючи моє обличчя, але дощ дав про себе знати дзвінком до Кеншіна. В слухавку йому сказали, що сталось лихо і йому треба швидко дістатися дому.

— Бабусі стало зле. Ти впораєшся одна?

— Авжеш, хлопці мене проведуть, можеш не перейматися.

— Я на вас надіюся, пацани. — повернувся він обличчям до моєї компанії.

Він повірив, адже вони завжди тримали свого слова. Кеншін побіг, поцілувавши мене, але перед тим сказав на останок:

— Ти сильна. І зі всім справишся.

Моя усмішка не могла не дати надію, що все, звичайно ж, буде добре.

Ми продовжили пити і весело проводити час, допоки тато не зателефонував ще раз.

Це була коронна добивочка. Моє серце виривалося від злості.

— Ти як смієш збивати мої дзвінки?! — його тон мене страшенно лякав.

Я старалася не показувати цього, але по мені йтак було видно, що тіло починає трясти.

Замітив це Марс, а хлопці дальше говорили про своє.

— Кірілла, все добре?

Я не правдоподобно сказала, що так. Наступні хвилини я сиділа мовчки і тільки через вуха пролітали їх смішки на якісь, мабуть, дійсно смішні теми. Марс плавно наблюдав за мною, переживав. Час їх підштовхував на слова:

— Нам потрібно вже йти.

Хлопці визвали таксі і запитали чи я їду з ними, я відмовилась, сказавши, що тато приїде за мною.

Збрехала.

Марс жив недалеко, тому в його планах було йти пішки.

Вони повірили і сіли в таксі, яке в свою чергу рушило з місця.

Марс обійняв мене, попрощався і ніби, зник за деревами.

А я сиділа.

Сиділа.

Думала.

І придумала.

Встала і направилася до моста.

Марс додому не пішов, а наблюдав за мною.

Думки підказали мені залізти на міст.

Так я і зробила.

— Крок за кроком і ось, я вже стою на поручні, по якому колись ходила за ручку з Марсом, адже без нього могла б полетіти вниз. Дивно, зараз стою спокійно, навіть не тягне вниз. Вітром не тягне, а думки так і підштовхують скоїти дурний вчинок. Той, який закінчить це все назавжди. Знову ти говориш сама з собою, але зараз можна, адже це твій останній раз. — засміялась я. — Хіба б життя знову тебе якимось чарівним способом відкинуло з того світу назад. Я вже звикла до цього, але сподіваюся, в подорожі я вдарюся головою і відключуся на пів години, — істеричний сміх продовжувався. — А потім, коли одурманення голови пройде, я вже мільйон раз встигну наковтатися води і вспливу, як непотрібна річ, наверх. Як іронічно. Тато більше не буде тріпати нерви. Мама більше не скаже те, що приведе до сліз. Ніхто не ображатиметься на мене через якусь дурницю, що ранить мене у саму душу. Все буде добре. Тільки без мене.

Я хотіла ступити крок, як ззаді мене підхопив Марс.

— Дурочка?

Хлопець чув усе від початку до кінця і тільки чекав підходящого моменту, стараючись дати мені виговоритися і не відпустити очима вниз, щоб встигнувши вчасно зловити.

— Вибач..

Дійсно, вибач, що став свідком такого.

Як же соромно.

Зараз знову будуть моралі.

Ненавиджу.

Навіщо я живу?

— Хотіла знову щось з собою зробити?

Моє мовчання говорило за себе.

Він ніжно обійняв мене.

— Не смій залишати нас.

Я обійняла його у відповідь не менш ніжніше...

— Та я вже зрозуміла, що мені не вдасться нормально з собою покінчити.

— Якщо б зрозуміла, то б таке не робила більше, а ти знову за своє.

— Та хотіла переконатися, що життя точно проти мене і не дасть мені виконати мою жадану мрію.

— Точно дурочка. — мужні руки притиснули мене до себе так, що кістки на спині вмить порівнялись. — Життя не дає тобі здихатися від нього, тому що ти важлива у цьому житті, важлива ні ж будь-хто інший. Ти повинна для себе це зрозуміти.

— Говориш, як я.

— От бачиш! Це твої слова, але ти сама від них відмовляєшся своїми вчинками.

— Ну все, не дратуй.

— Я ще не починав, а тепер ходи, я проведу тебе додому.

— Я і сама зможу піти.

— Ні в якому разі. Тепер, нікуди я тебе одну не відпущу.