Любов не солодша за смерть

Я хотіла...

Я дійсно його хотіла.

Але не думала, що мої травми дитинства дивляться на це по іншому.

Істерика заполонила настільки, що прокричатися на самотній річці було мало. Ніч завалила всіх спати, але не завалилась сама, а лиш літала в повітрі, шукаючи мої найболючіші точки душі.

Мої ножки ведуть мене до того, чого я боялася все своє життя — глубини. Стрибнути з обрива, думаю, в даній ситуації — найсолодший варіант.

Ніколи не думала, що топитися так приємно. Коли не хочеш існувати в цьому прогнившому світі до ниточки, складається картина, що тільки смерть може випити з тобою келих вина і поговорити по душам.

Чиїсь руки підіймали мене на берег, а я чомусь відкашлювалась. Напевно, знову вижила.

Старий чоловік не розумів, що могло довести милу дівчинку на скоєння такого вчинку.

Моє мовчання кричало голосніше будь-якої правди.

Чоловік не став тягнути і почав набирати номер відповідних людей. Я була сама не своя уже довший час, не тямила, що все може обернутися проти мене, якщо я не прийду в себе, але нічого не виходило. Мої думки і далі відштовхували розумні рішення і відмовлялися рухати тілом, як нормальна людина. Сльози, як і я, замучились вже скочуватися, тому просто поїдали мене з середини.

Мене підняли на руки і повели блище до дороги, а зразу ж після повного отямлення приїхала машина швидкої допомоги і мене забрали люди в білих халатах. Вже пізно було щось пояснювати, чоловік розказав все, що бачив.

Я пролежала в лікарні два дні, поки мене нарешті не знайшли мої батьки і не забрали додому. Вони, як і Кеншін, встигли виписати мені моралі: «Чим ти думала?». Я вже не відчувала емоцій, одна лиш пустота захопила мій розум. А те, що виривалося з моєї шкіри — це бажання дійти нарешті до кінця.

Ніч смутку закінчилася на тому, що я взяла до рук свій іграшковий ніж. Іграшка на диво, була дуже гострою. Я з привеликим задоволенням тицькала ним легенько у своє серце, а потім зі всією ненавистю до себе, до цього життя, до людей, запхала його собі в шию. Мама зразу ж забігла в кімнату, бо шум від побитих тарілок, які я зачепила в ефекті сильного болю, не зміг мене прикрити.

Я знову прокинулася в тій лікарні. Кеншін вже сидів біля мене із настроєм гіршим, ніж похмурий день. Він був злий, що я уже вкотре порушую наш договір: «Не робити з собою нічого». Все було добре такий великий проміжок часу, але мене знову погубила пам'ять.

Гладив мене по руці, але його очі говорили самі за себе. Нарешті він заговорив і тоді я заново відчула емоцію: нестерпний спалюючий біль у серці. Як же мені хотілося втекти, вилетіти у вікно, тільки би не чути цього, адже й так знаю, що не правильно вчинила. Розмова дійшла до дечого більшого і залишила великий шрам в душі у нас двох. Сварка змусила Кеншіна вибігти з палати, а я зосталася і далі лежати і заходитися від думок «Навіщо я живу?»

Дні в дома не були вже такими прекрасними, як колись, бо я продовжувала робити із собою страшні речі. Шкода маму, адже вона не заслужила такої дурної дочки. Ніхто із родичів вже не був узмозі мене зупинити, щось порадити, бо я тільки і робила, що виривала собі шкіру, заливалася кров'ю і кричала на весь дім.

Я не добивалася того, щоб мене відправили сюди, я просто хотіла нарешті випустити себе справжню і більше не тримати в собі біль. Фізичним мріяла позбутися душевного, але тільки збудувала собі дорогу в психлікарню.

Психологи бачили мене, як мовчазливу дівчинку зі зламаною душею, але вони не бачили всіх демонів, яких мені так хотілося випустити. Таблетки давали такий прекрасний ефект, що я могла бачити предмети в іншому вигляді, а точніше у вигляді чорних істот.

Мені подобалося лежати, приймати таблетки і просто понурюватися в думки втрачаючи контроль у цій тишині, але коли одного разу до мене зайшов санітар, все змінилося.

Його руки тягнули мене до нього, в той час коли я благала всіма своїми клітинами не трогати мене.

Для нього це було, як шелест листя, і я відчула справжній смак насильства.

Бездушно і безсердечно від залишив мене без одягу, а після і зовсім без доброти, яку ще можливо, колись можна було б відновити.

Сльози з криками не дали б нічого, але стримуватися не вдавалось. Як мені хотілось вилізти із його рук, що тримали мене, як хотілося відомстити, вдарити, прибити на смерть, але я не могла, бо мені не вистачало сили навіть поворохнутись.

Він часто заходив до мене і з кожним разом забирав з собою мою тягу жити. Я відчувала, що повільно здихаю. Це гниле та противне відчуття зародилося ще з першого разу його брудних дій, але повідомити про насилля змогла тільки з двадцять першого, коли мені нарешті дозволили сказати пару слів поза межами палати.

— Я більше так неможу! Ваш санітар мене гвалтує! — забігла я у кабінет головного лікаря.

— Таблетки деколи дають серйозні галюцинації, це нормально. Повертайся в палату.

— Що? Ви мене не чуєте... — мокрі очі вдивлялися в порожнечу, усвідомлюючи той факт, що їм наплювати. Абсолютно. Як гидко.