Лицемір

Дата на телефоні малює двоцифровий день, який досить гарно почався: кава з молоком, навушники, посмішка, поїздка в тролейбусі. Та куди цей тролейбус мене привіз? У рай чи пекло? Жар переслідуватиме назовні чи всерердині? Зачепить шкіру чи нутрощі? Залізе глибше душі до самої безодні чи залишиться танцювати на поверхні?

Математика... Як же я її обожнюю. Особливо коли все доступно пояснюють. 

Хто б сумнівався, що сьогодні не обійдеться без практичної роботи? Написання, як завжди, на вищому рівні, а також не обійшлось без: «Кірілло, допоможи». Звісно, Анто звісно. Завжди до ваших послуг.

Вчителька вже не дивувалась, не дивилася скоса, а тільки милувалась тим, як я із шкіри лізу, щоб вгодити цьому парубку. Тільки би побачити його посмішку. Більше й не треба. Тільки би він посміхнувся, сказав «дякую» і мило подивився у мої зелено-карі очі своїми чорно-карими, що завжди як дивляться, то тільки в душу.

— Ходи палити, — після закінчення уроку сказав мені Анто.

— Вже іду! — посміхнулась я, адже як можна йому не посміхнутись.

Делалін відволікла на секунду своєю «досить важливою» історією, але коли я відвернула голову назад, на вихідні двері, побачила дуже болючу картину: мій Анто, мій рідний душею хлопчик, син, жінка, ким би я собі його не придумала жартом, обіймав якусь блондинку і вів за талію в кінець коридору, забувши про мене.

— О, виявляється ти йому вже і не потрібна... — Делалін мусила вставити своїх п'ять копійок.

— А колись мене так тримав... — кричали у мої барабанні перетинки думки в обнімку зі спогадами.

Біль був неминучий, як і написання моїх пісень чи книг. Настрій впав моментально, але головним правилом було одне — не впасти самій. Хоча... Як тут не впасти, коли твоя надія на краще падає у твоїх очах тут і зараз.

— Проміняв... Мене... На якусь дівчинку з кофточкою де, не докладаючи зусиль, можна побачити все сокровенне.

— Такі люди, Кірі, такий Анто. Я зразу тобі це говорила.

Скільки разів я чула ці слова, і скільки разів на собі відчувала цю правду, але зараз це готове мене погубити і закопати в асфальт, заткнувши горло смолою, щоб я не кричала.

— Пішли краще поїмо.

— Делалін... — грубо і сумно простягнула я, — Все, що я хочу зараз, це вбитися об якусь залізну трубу, щоб затемнити біль, який рветься із недокалічених частин моєї душі. Знаєш, колись мені сказала одна бабуся, що зливала на віск, що я ніби то побувала на війні... Стільки болю... Страждань... Здається, хто цього не відчував? Але... Все ж, моя історія особлива по своєму. І цей біль зараз живцем з'їсть мене, якщо я його не затушу.

— Чим ти його хочеш тушити?

— Кров'ю.

— Знову? Не роби дурниць. Анто цього не заслуговує.

— Чого саме не заслуговує?

— Взагалі, твоїх страждань, сліз, крові. Він не такий, яким ти собі намалювала його у фантазіях.

Я розсміялась.

— А знаєш, ти класно підмітила. Дійсно, я весь час, що роблю — це придумую персон із реального життя, якими би хотіла бачити біля себе, і це часто вертається мені боком.

Серце і мозок розривало на частини, що деколи нагадують попіл. Знадобиться вічність, щоб зклеїти ці частинки до купи, але... Вигляд, вже буде не той. Він давно вже не той.

Я би пролила кров, але вже не бачу сенсу. Люди завжди були просто шкідливим воздухом на твоєму шляху і це ніколи не зміниться. Лиш ти одна взмозі собі допомогти, як би тобі не здавалось, що близькі друзі в силах зрозуміти і витягнути тебе із ями твоїх же страждань. Твої страждання завжди залишаться з тобою. Про це можна писати книги, пісні, вірші. Навіть життя написавши про це, всеодно душа не знайде спокій. А виною цьому що? Самій би дізнатись...

~THE END~