З тобою рай і в пеклі

Солодкий ранок почався з тихенького голосу матері:

— Я їду в центр з Манамі. Потім до неї забіжу. Енджел ще спить. Буду вечором.

— Добре, я ще посплю.

Сон вимальовував картину розкоші для душі: Анто сидів біля мене за партою і сміючись, пригортав мене до себе. Одногрупники ледь не свистіли нам, щоб ми вже грали весілля, але наші душі просто жартували. Хоча, моя — дуже сильно хотіла бути поруч із його. І найбільш дивне те, що я відчувала: він також за мною сумує.

Ставали голоснішими звуки телефонного дзвінка, але я все відкидала думки розплющити очі і взяти слухавку. Певно дарма, а може я цим вчинком посадила квіти на своїй ділянці душі?

Хтось почав гупотіти у двері, я з просоння глянула у вікно і мене миттєво обгорнув ступор. 

— Що він тут забув? — почули стіни мій здивований голос.

Я побігла відчиняти двері.

— Анто..?

— Чого слухавку не береш?

— Я спала. Що ти тут робиш та ще й в таку рань?

— 12 година, Кір. Я прийшов до тебе.

— З якої радості?

— Я хотів тебе покликати гуляти, але ти не брала слухавку. Ось я і прийшов.

— Я не можу піти гуляти.

— Чого?

— З малою маю сидіти.

— То давай я з тобою посижу.

— Емм, ну не знаю.

Я задумалася чи нормально взагалі запрошувати його до будинку. Але ж він просто друг. Що тут такого?

— Ладно, заходи вже, не мерзни.

Дійсно, хоч наступила весна, холодний вітер ще не покидає ці теплі края.

— А батьки де?

— Мама з подругою гуляти пішла. Тато за кордоном.

— Виходить ми з тобою одні. — стрільба його брів ввійшла у ритм.

— Досить про дурниці всілякі думати. Енджел з нами. Не одні. 

Хлопець зняв взуття, куртку і потопав на кухню. Я торкнулася його плечей і повернула в сторону своєї кімнати. 

Напроти дверей розташовувалося довге дзеркало, ледь не до стелі, що засувалося за таку ж величезну шафу. Біля неї стояв кремово-коричневий комод, на якому красувалася невелика корзинка з косметикою, а також дзеркальце, колонка, яка недавно зробила свій останній подих і тепер залишилась лиш аксесуаром, і звичайно ж мій «маленький» творчий бардак. З права від вікна знаходився диван, який ночами відправляє мене у світи думок на хвилях реальності. А з ліва — стіл із великою кількістю різних шухляд, і у висоту, і в ширину. 

— Ого, красиво в тебе. А дверки від шафи де?

— За диваном. 

— Що вони там роблять?

— Лежать.

— Чого?

— Відвалилися.

— Як колись твій сенс життя?

— Дуже смішно. Чай, каву будеш?

— Каву, а сіжки маєш?

— Маю.

— О, зараз покуримо собі, кайфанем.

— Це точно.

Я покрокувала ставити воду на каву, поки Анто розкладався на моєму дивані.

— Ти там сильно не розслабляйся! Ти не в раю. — з кухні кричала йому я, побачивши як він солодко вмостився на моєму диванчику.

— З тобою рай і в пеклі.

— Ого, навіть не знаю, що сказати. Мило.

Поки вода піднімала свою температуру, я повернулася до хлопця, присіла і шльопнула його обома руками по ляжкам, вдивляючись в його очі:

— Що робити будем, гість ти мій незваний?

— Займатися любов'ю.

— Знову ти зі своїми жартами. А якщо серйозно?

— Не знаю.

— А навіщо тоді прийшов?

— Тебе побачити. Я взагалі гуляти хотів.

— Нічого, погуляємо в кіманті. В обнімку на ліжку. — стрільнула я бровами, усміхаючись.

— Ого! — здивувався Анто. 

Я піднялася і направилася доробляти каву. За хвилину вже була біля «Чуда всіх чудес», який почав відчувати себе як дома.

— А що це в тебе на столі? 

— Мій внутрішній світ.

— Ти в курсі, що твій зошит скоро на частини розпадеться?

Він показав пальцем на мій особистий щоденник, в який я, не жалкуючи, вклеювала нові сторінки із зошитів, через що він став занадто товстим для звичайного.

— Не розпадеться, він як я, до останнього буде триматися. 

— І що ти там пишеш?

— Все, що турбує. Вимальовую в фарбах поезії і не тільки.