Ще жива, та вже мертва

— Вона, що чимось накурилась? — не розумів Кеншін різких змін моєї поведінки.

Мої друзі, що більше не вважають мене адекватною людиною, переглянулись.

— Краще би я вже дійсно чимось накурилась. — заспокоївшись так різко, як і розхохотавшись, відповіла я, — Так хоч була би причина цього дурдому. 

➴ ЗА 15 ХВИЛИН ДО ЦЬОГО ➶

Сьогодні нашій прогулянці не зіставив компанію алкоголь. Мабуть, не тільки мене переклинило від минулих подій, але і мій організм, бо ніколи раніше, як у цей прекрасний день, мені не було настільки начхати — попаде у мій шлунок крапля пива чи ні. 

Просто відчувала себе так само, як під його дією — ні живою, ні мертвою. І з кожним словом Кеншіна, якісь руки розмішували сіру речовину в моїй голові. 

— В мене вже мозги киплять від ваших нотацій. — не витримала я мовчки слухати.

— Я хочу тобі допомогти, а ти не впускаєш мене у свій внутрішній світ.

— Бо вам там не місце! Для вас відкрито тільки те, що йде із моїх вуст.

— Та ти ж практично завжди мовчиш. Хто знає, що в тебе там у голові? 

— Ніхто не знає. Це і тримає мене на плаву. 

— Ти живеш минулим, Кір... Тобі треба вибиратися з цієї ями. Перестати боятися...

— По-перше, живу я теперішнім, а по-друге, я сама вирішу, що мені робити! 

— Ти сама не виберешся!

Я старалася пропускати крізь вуха всі сказані слова з його серця, але нервовий тік вже починав просинатися.

— А я і не збираюсь! — сховавши всю злість в шепот, поглянула я на темні дерева іншими очима.

— Кірілло! Не роби себе особливою! Нам усім боляче! Ти не одна страждаєш!

З кожною буквою я відчувала, як щось невідоме підкрадається у моє мислення. Та я занадто прикрасила. Це була просто злість. Злість, яка реально будить в мені іншу людину, наміри якої я ще не до кінця розуміла. Останнє його слово стало гарним будильником для неї.

— Не бійся... — він торкнувся мого плеча, а я наче з ланцюга зірвалася.

Ніхто не очікував такого повороту подій, навіть я сама. Різкий підйом з дивана і крик став для моїх друзів шоком. Я ніколи не кричала при комусь, не кричала від нервового зриву, не кричала так голосно і так довго. 

Я була схожа на людину, яка на своїх очах втратила свій сенс життя. Тепер я зрозуміла, чому в мене почалася панічна атака — я втрачала себе. А це було єдиним, що я б хотіла зберегти. Себе, чорт його забирай.

А вони своєю допомогою тільки загострили ситуацію і мій, ітак зламаний, стан і розтрощену нервову систему.

— Ти шукаєш вихід із своїх проблем у нечистій силі. Вона — зло.

— Це прикольно. — потягуючи себе за волосся, я з відкритим ротом оглядалася по сторонам.

— Це ні чорта не прикольно. Ти дограєшся і вона забере тебе. Твою душу. Тебе вже не буде! Буде тільки зло.

— Давно цього чекаю! — я почала істерично сміятися, зупиняючись, і з різною тональністю знову починаючи нове коло.

Так тривало хвилину.

Мені хотілось плакати, але було смішно від усього, що зараз відбувається. Мене кидало в різні сторони, а сміх зменшував свою тональність, що викликало страх моїх друзів. Вони не розуміли, що саме довело мене, але догадувались, що на цей раз я остаточно зірвалася.

Якби я бачила себе їхніми очима, а не своїми, дзвінок у психлікарню би вже був зроблений. Але мої ж бачуть тільки світ, який прогнив до останніх уламків. І в цьому світі живу я.

Ніхто мені не допоможе — це факт.

А вони говорили правду — тому, що я не хочу.

До чого я себе довела...

До чого довели мене люди...

Я пальцем розтягую собі обличчя, думаючи, що колись усе буде добре. Але це брехня. Я ніколи не поборю свій страх. Не стану на сходинку вище. 

«— Бо тобі подобається страждати.» — казав завжди Кеншін.

Ні! По справжньому страждати я буду, коли якраз це зроблю.

Послухаю вас і знову стану на ті самі граблі.

Не хочу крові!

Хочу спокою!

Але зараз зі мною кояться страшні речі.

— Кірі, заспокійся... — Нані ставало не по собі від побаченого.

Та що там, уся компанія не знала, як зупинити мій напад. 

Я махала головою то вправо, то вліво, у знак незгоди, але відчуття було ніби це не я керую тілом. Або навпаки — я завжди була такою: вільною. Але ховала себе за рамками можливого. Ну що ж. Тепер птаху, що вилетіла з мене, не загнати назад. Вона зрозуміла, як відкривати клітку, і тепер ніхто нікуди не дінеться від її нездорового глузду.

Нана не витримала і, зі слізьми на очах, що вже лилися рікою, вліпила мені ляпаса. 

Я у відповідь набрала в рот більше воздуху, тому що болем враз стало так приємно дихати. Викручуючи пальці об стіл на який я залізла, я не хотіла закічнувати сміятись. Це було настільки свобідно. Вони зараз не зрозуміють мене. І взагалі ніколи. Але мені байдуже, адже я щаслива. Мій розум в її руках. В руках у злості.