Одне бажання: Не прокинутись

Ще не до кінця розплющивши очі після солодкого сну, я побігла шукати на дотик зошит із ручкою, щоб описати в яскравих фарбах все, що потривожило сьогодні моє серце:

«Ми дійшли до висновку з Тайсоном, що покататися з ним на машині буде хороша ідея. Звичайно. Чому ні? Хлопець за своє життя пережив стільки аварій, що сісти з ним у транспорт — гра зі смертю. Я люблю екстрим, тому виживу я чи ні, мене не сильно хвилювало. Та було одне, що не давало мені спокою.

— Алло.

— Анто, привіт. Тут таке діло... Я зараз іду кататися на машині, але це мені може коштувати життя. І якщо все ж я піду на той світ, то перед тим би хотіла сказати... Я тебе дуже сильно люблю.

— А ти де?

— Ем... Біля «Метро».

— Я якраз у мами на роботі. Зараз вийду. Піду з вами кататися. 

— Ти не боїшся померти...?

— Якщо з тобою, то ні.

Його слова змусили моє серце зупинитися, але воно забилося заново, коли я почула продовження речення його приємним голосом. 

— Чекай мене.

Чекай мене... Я завжди буду тебе чекати...

Хлопець вийшов із дверей величезного магазину під назвою «Метро», де саме й працювала його мама. 

Я налетіла на нього, ніжно обійнявши. Навіть незнаю чому просто не підійшла до нього зі спокійно простягнутими руками, як зазвичай. 

Його руки обгорнули мою талію, а за компанію і серце, яке вилітало з грудей від радості, що він тут, зі мною.

Якби не Тайсон, я, мабуть, би на місці його розцілувала. Хоч ми просто друзі. Хоч ми любимо один одного. Хоч це всього лиш мої фантазії.

Відкривши дверцята машини, я вже хотіла сідати всередину, як раптом Анто акуратно взяв мене за руку, що спершу кинуло мене в ток, а після змусило розвернутися в його сторону.

Він торкнувся долонею моєї потилиці і пригорнув до себе, занурившись у моє волосся. Навіть спорити не буду, що він чув моє важке дихання. Я ледь не задихалася, але таким щастям я готова задихатися вічно.

— Я теж тебе люблю.»

Різкий провал у темноту, після чого моя пам'ять малювала зовсім іншу картину, а пальці, тримаючи ручку, прийняли сигнал мозку швиденько перетворити мої видіння в букви:

«Делалін з камерою в руках вже знімає зверху кадри для мого нового кліпу, поки ми з Анто та Марсом плаваємо в озері. Марс відплив дальше, а я підплила до Анто і торкнулася руками його плечей. 

— Давай разом зануримося під воду з відкритими очима.

— Давай. 

Деколи здається, що він навіть на край світу зі мною піде. Адже ступити крок у прірву, щоб черговий раз насолодитися одне одним — найменше, що можна зробити заради нас. Віддати життя, своє життя, подароване Кимось Всеможним, заради щастя, вічного щастя, або невідомості, небезпеку якої ми ще не до кінця розуміємо. Та хіба небезпекку можна розуміти?

Не покидаючи одне одного поглядами, ми помалу занурювались у глибину. Якби це збоку знімали на свої відеокамери оператори, критики би подавилися чаєм при перегляді, адже настільки чутливого кадру їм не доводилось бачити ще ніколи.

А те, що сталося після повного понурення у водойму, взагалі би довело їх до приємного інфаркту: мої долоні торкнулися його ніжних щічок і притягнули до своїх вустів. Цей жаданий дотик не тільки я одна відчула всім тілом, але й Анто також. Хлопець не очікував і був приємно здивований, що фортуна подарувала йому такий вибір.

Коли залишки озера стікали по нашому тілу, коли ми стояли вже на суші, я вирішила все ж переконатися, що не зробила нічого лишнього. 

— Не злишся, що я тебе поцілувала? — підійшла я впритул до нього, щоб ніхто не чув цього, але по стікляним очам Делалін і Марса вже все було зрозуміло.

— Два на смерть, треба третій. — посміхнувся Анто.

— Третій на весіллі.»

Легкий діалог третього сну пройшовся у моїй голові, але вдалось запам'ятати тільки нещасний уламок із цього, й до того маленького, уривку.

«Героями діалогу стали Делалін і я. Причину його початку мені не вдалося згадати, скільки би я не вкладала сил, як би не старалася гортати спогади.

— Як так вийшло, що в тебе була гарна зачіска, а тепер нерівна чолка по боках?

— Я, якщо чесно, не зразу зрозуміла, як так вийшло. Побачила ножиці, руки самі потягнулись, а коли волосся вже впало на підлогу, то зрозуміла, що я дура.

— Те, що ти дура тут не поспориш.»

Що це може означати, і що насправді сталося у цих реальних фантазіях?

Відповідь я наврядчи знайду найближчим часом, але знаю, чого мені хочеться зараз найбільше.

Посмішка вже вимальовувалася на обличчі, поки я відкривала новий аркуш паперу.

Натхнення, як завжди, приходить не зовсім вчасно, але зараз я повністю хочу віддатися своєму новому віршу, забувши про все, що турбувало до цього часу.

Мені вже все одно які тут ходять тіні:
Із чорних сліз; із крові; зовсім білі;
Мій стан розкаже вам мій зошит,
В мені побачите лиш трупа зморшки.

«Не бачу сенсу» — знов повторюю це слово,
Може через те, що сумую за тобою.
Мені потрібна нова порція розламаних кісток,
Яку влаштую я сама, відкривши рай своїх книжок.