Неділя розподілу сердець

Неділя — день відпочинку. Чомусь всі вирішили, що неділі повинні завжди бути хорошими. Але сьогоднішній прийшло в голову розподілити серця, що так багато означали одне для одного.

Ми з Анто пішли гуляти в Парк Шевченка. Перший атракціон, який одурманив мені голову — «Ланцюжки». Політ на них — неначе політ в рай. Я і подумати не могла, що це колись звучатиме буквально.

Ми сіли з Анто по різним сторонам, включивши разом в навушниках одну й ту саму пісню.

«Я не забуду девочку
С красивыми глазами...»

Як тільки атракціон включився, наші образи переглянулись поглядами з посмішкою, стараючись хапнути якомога більше повітря з сьогоднішнього дня.

«Не могу я удалить из памяти...»

Весь світ був ніби на долоні, та цілий світ — ніщо, порівняно із душею, яка живе у персоні, що сидить на іншому кінці атракціону.

«А я помню, как мечтали
За руку крепко держались...»

Готова ковтати всі проблеми світу, заради того, щоб знову і знову насолоджуватись його посмішкою.

«А ты помнишь тот закат
Мы были одни...»

Адже тільки вона дає сили жити.

Завдяки йому живе мій сенс життя. 

Завдяки йому живу і я.

«Мы были одни
Вместе прожигали наши дни...»

Ми посміхалися одне одному, як малі дурні діти, бо закоханість завжди являлася дурною. Ми були закохані. Нехай таємно. Нехай неофіційно являлися разом, але наші душі пов'язані. 

«Я твой никотин
Родная, плавно меня затяни...»

Змусив нас відволіктись дивний звук, що йшов із вершини атракціону. Після того, як один ланцюг надімною відірвався, думати про причину поломки було запізно, треба було старатися вижити.

«Жаль внутри ты ледяная
А красива изнутри...»

Тримаючись за інший одною рукою, другою я відчепила страховку і вже готувалася робити вирішальний крок під крики Анто:

— Кірілла! Ти що робиш?! Не роби цього! Ти розіб'єшся! 

— Я живуча!

Контролерка вже виключала зламаний атракціон під галас відвідувачів і перебиваючи його своїм:

— Дівчино! Ви що з глузду з'їхали?! Правила безпеки! Зачепіть страховку! 

«Я не забуду никогда
Твои красивые глаза...»

Я вже не чула ні її, ні кого іншого, крім двох версій своїх думок:

Пригай!

Що буде з Анто, якщо я пригну неправильно і розіб'юсь?

«Твою красивую улыбку
Малая сделала ошибку...»

Думки перебиває рішучість і я пригаю. Лечу, наче птаха зі зламаним крилом. Камаз із піском, що стояв неподалік за парканом торкнувся мого тіла. 

Боляче. Але це щастя, що приземлилась я на нього. Зійшовши із камаза на паркан, я стрибнула на землю. 

«Я не забуду девочку
С красивыми глазами...»

Ноги кинулись в біг до Анто, який ще досі катався по кругу із шоком на обличчі. Вертівся туди-сюди, шукаючи очима мене. 

Атракціон в плані вже мав зупинитись, але, здається, зламався він не тільки зверху...

«Не могу я удалить из памяти
А я помню, как мечтали...»

Мене обійняв страх. Я жива. На моєму тілі красуються червоні царапини. Але там, в небезпеці, на яку я сама й наразила, сидить мій Анто. 

Хлопець вирішив зробити як і я, відчепивши страховку, але в останню секунду над ним рвуться два ланцюги і його ще живе та не тронуте асфальтом тіло, летить униз.

«За руку крепко держались...»

— Анто!!! — одні крики, що йдуть не з горла, а з душі.

Моя душа розривається за цю коротку та водночас довгу секунду. 

Хлопець зрівнюється із землею, а я підбігаю, падаючи на оббиті коліна, які отримали більшу порцію болю. Та цей фізичний біль — ніщо, порівняно із тим, що відбувається зараз всередині. 

«А ты лети, лети
Мой маленький лепесток...»

— Анто... — я торкаюся долонею його голови і проходжусь по м'якому волоссі.

Очі парубка відкриті та вдивляються, як завжди, мені в душу. 

— Анто, ти виживеш. Чуєш мене...?

«Через запад на восток
От этих касаний ток твоих...»

Контролерка вже дзвонила у швидку допомогу. 

— Кірі... — він ледве як підняв руку, щоб ще раз пройтися по моєму волоссі.