Повноліття на кінчику леза

Моє повноліття.

Що може бути кращим?

Тільки присутність Анто, якої я не відчуваю, тому що хлопець сказав, що не хоче. 

«— Ну будьласка!

— В мене немає подарунка.

— Ти і є мій подарунок!»

Я посміхаюсь.

Цей день треба провести щасливо.

Тільки я не до кінця усвідомлювала: я посміхаюся до Марса із Делалін, чи до стіни? 

Періодично впадаючи в ступор, друзі зрозуміли, що тягнути нема куди. 

Відійшли, щоб поговорити з одною людиною по телефону.

А в моїй голові тим часом танцювали спогади діалогів:

«— Ти для нього все робиш. Ледь не з шкіри лізеш. На край світу підеш заради нього. — пояснювала Делалін.

— І?

— Він ніколи це не цінував.

— А мене ніколи це не хвилювало...»

«— Ти пішла з Анто. Чому не з Хонаном? В нього хочаб гроші є. Чому з Анто? Скажи мені... — зі смутком в очах питав Кеншін.

— Гроші не такі важливі виявляється в житті. Є така штука, як закохатися в погляд. Погляд, а не гаманець.»

«— І як ти будеш жити без Анто? — знову душевні питання від Делалін. 

— Так само, як жила до цього часу. Думати про нього. Писати про нього. Жити з ним. Але без нього...»

«— Ти зі мною навіть не посміхаєшся, а його лиш побачила, вже світишся від щастя. — злість Кеншіна стала невід'ємною частиною нашого життя.

— Я просто скучила за ним.

— Не бреши.

— З тобою я така, яка є насправді.

— Тобто мертва? Але перед Анто виглядаєш живішою за всіх людей разом взятих.»

«— Я й досі не можу повірити, що його не взяли вчитися далі. 

— Мало того, його можуть в армію забрати. 

— Якщо його вб'ють, мене вже з депресії ніхто не витягне.

— Та в тебе хоть Кеншін є, допоможе якось вижити, відпустити, жити далі. 

— Більше ніхто і нічого не матиме значення для мене. Одне діло бачити в діректі слово «Переглянуто» після чергового надсилання відео в його адрес, а друге — тверезо розуміти, що цієї людини більше немає. Ти більше ніколи не почуєш його голос. А як зайдеш у голосові, щоб переслухати, захочеться закричати, надірвавши свій, тільки би повернути його до життя.

— Навіть страшно придставити, якщо б таке сталося в реальності.

— Я навіть не здивуюсь, якщо одного дня знову залиюся горівкою, яку я ненавиджу, і накладу на себе руки. Ще й з посмішкою на обличчі, адже після смерті буде маленький шанс зустрітися поглядами з моїм Анто...»

Делалін із Марсом вже як декілька хвилин старалися вмовити хлопця зробити легку справу, яка змінить настрій іменинниці:

— Анто, вона сидить і вдивляється в одну точку. Її ледве можливо на контакт вивести. Ми тебе дуже просимо, приїдь. — просила Делалін.

— Вона лиш тебе хоче бачити. Чекала зустрічі з тобою вже давно. Ти би бачив її зараз, вона як живий труп. — Марс також додав своє словечко.

— Добре, зараз приїду. — нарешті погодився він, — Але не кажіть їй нічого. Сюрприз зроблю. 

— Надіюсь вона не перетвориться в дерево за цей час. 

Виклик завершився. А в моїх фантазіях вимальовувалась інша картина, під назвою: «Що би було, якби Анто прийшов разом з ними?»

Мабуть, це б виглядало так:

«Марс підходить ближче і дарує мені квіти, я посміхаюсь, дякую. Але посмішка стає яскравішою, коли погляд переводиться на Анто.

— В мене немає подарунка.

— А ти мене поцілуй і розплатишся. 

— А як же Кеншін?

— В щічку. 

Хлопець наблизився і виконав розпорядження, а я зразу ж рукою схопилась за грудну клітку, адже відчула всередині як загорілась душа. 

— Кірілло, що з тобою? — посміхнулась Делалін.

— Виявляється, я ще можу відчувати... Боже! Делалін, я жива!

— Дійсно, чого б це? — засміялася дівчина, заговоривши після до Анто, — Що ти з нею зробив?

— Просто поцьомкав її. 

— А виглядає так, ніби з того світу повернув. 

— У життя повернув, де сенс ще має якесь значення, а не просто букви. — задумливо вдивляючись крізь воздух, пояснила я.

— По моєму, ти чокнулась.

— Ні на секунду не сумніваюся в твоїх словах. — посміхнулась я.