За межами свідомості

Наближався вечір, хотілось прогулятись кудись туди, де буде небезпечно. Покинуті будинки — це моя колишня слабкість, але я й досихпір живу у своєму минулому, тому і звички не сильно змінились. 

Відправляюся на місце, про існування якого дізналася тільки недавно. Невелике приміщення з багатьма прямокутними дирами, які колись були вікнами. 

Мурашки страху лізуть ледь не в горло, та адреналін не відпускає рухатись вперед. Я крокую по уламкам чийогось колишнього щастя і придставляю безліч історій, які можуть зі мною зараз трапитись. Це ж таке задоволення для когось дикого побачити як така дівчинка, як я, гуляє тут. 

Вже п'ята кімната не приносить ніяких відчуттів, крім тих, що відчувала раніше, хочеться більшого. Правіше — темний підвал, темніший навіть за мої явні наміри, чому би не піти? 

Чую голос, такий знайомий, що щоки заливаються фарбою, а ножки тільки то і роблять, що топають вниз, по сходах. Він кличе мене по імені знову і знову, з кожним словом голосніше. Хочеться його побачити, адже він сьогодні не прийшов на навчання. Але, що йому робити в підвалі...? 

Мої думки розбиває секунда, в якій із темноти виходить не той, кого я так хотіла побачити і сьогодні вдень, і зараз вночі, а той, кого я боялася і ненавиділа всім своїм серцем — Саншілу. 

Кров ледь не застигає всередині мене, щоб припинити моє існування раз і назавжди охолодженням тіла. Його кроки наближаються ближче, а мої — так і хочуть відчути ззаді нарешті ті сходи, по яких я спустилась, але їх все не відчутно. 

Тоді я пришвидшую біг назад, але пряма дорога не вічна і мої ножки все-таки натикаються на бетонні фігури, які спустили мене сюди. Я шпотаюсь і лечу хребтом на той же бетон. Біль нестримно важкий. Моїми криками заливається весь покинутий дитячий будинок. 

Раптом рука схопила мене і тягне за собою, кинувши на рівнину. Тяжке тіло навалюється на мене повністю. Дихати неможливо, кричати теж, плакати вже немає чим, за те є те, що я можу робити вічно — не діяти. Щоб не сталося, коли б не сталося, найчастіше мене обгортку ступор, панічні атаки в моїй голові, нав'язливі думки про позбавлення кривдника жахливими способами, але це тільки в думках. А реальність була завжди пустою, тихою і нещасною. 

Я старалась. Звісно старалася вирватися, але нічого не вдавалось. Він заблокував всі мої рухи, які б могли допомогти. Хотілося вирвати собі серце, щоб воно більше не мучалося в тій нескінченній тишині всередині мене, яка кричить голосніше всіх людей взятих на Землі. 

Як тільки я відчувала кожною клітиною, що справжня небезпека у вигляді руки вже повзе до моїх генеталій, із темноти вилетів Анто. У моєму здивуванні не можливо було найти ні початку, ні кінця, тільки середину, яка вже давно грається зі мною. 

Мужчина відхопив по повній від мого юного захисника, а я тільки допомогла, коли звільнилися мої пальчики, якими я вибрала йому очі. Посмішка повернулася на своє місце, але і біль побитого хребта не дала про себе забути. 

Ноги повалили мене на землю. Хлопець зразу кинувся мене ловити. Торкнувся долонями моїх лях і спини, та миттєво підняв мене, ранену, на руки. Його парфуми вдарили мені в ніс і голова зразу ж закрутилася. Думки почали лізти у мою і так раниму душу.

Захотілося весь час його уваги, обіймів і розмов, але реальність давала зрозуміти, що того, що гуляє в моїй голові, в реальності не буде ніколи. Посмішка счезла, як і той мужчина із жахливою роллю в цьому маленькому світі моїх фантазій. 

— Підемо до моєї мами. Я віднесу тебе, не залишу ж на свавілля долі. 

— Дякую.

По моїх щоках пробігли дві сльозинки. Одна така маленька, коротенька, зовсім неживуча, а друга — довговічна, припалююча правдою до тіла, та не володіє силою невидимості, адже Анто її побачив зразу. 

Хлопець різко зупинився і поглянув у мої очі. Я не відводила погляд ні на міліметр від його зиниць, іскорки проходились і в його очних яблуках. 

— Не плач, прошу, — він притулилася лобом до мого лоба і продовжив, — Я тебе не кину, буду з тобою цілу ніч, щоб тобі не було страшно. 

Ніколи не бачила його таким, а як же приємно чути це у свій адрес. Я наче котик, потерлась об його щічку і посміхнулась, щиро, легенько, із домішками відродженої надії. 

Ми продовжили свій шлях, точніше хтось продовжив йти із грузом на руках, а хтось — вдихати цілий світ в одній футболці. Моя голова притулилася ближче і просто мовчки видумувала романтичні моменти цієї ночі, слухаючи серцебиття свого серця, моментами перевіряючи і його же.

 Коли будинок був уже напроти, Анто поклав мене на землю і я спробувала йти сама. Ніби вдавалось і я йому дуже вдячна, що попереднім вчинком він дав змогу моєму хребту відродитися, хоча б трішки.

Двері відчинилися і ми повільно зайшли в будинок, в якому на нас чекала мама і гарячий чайок. Тепле ліжечко влаштував уже Анто, після чаювання, в яке я із задоволенням запригнула перша, занурившись в одіяло.

Анто ліг збоку, акуратно, не нав'язливо, але мої руки полізли до нього і, практично не усвідомлено, притягнули його до себе. Звуки здивування і серце на виліт — все, що я чула в дану секунду.