Від початку. До кінця

Нічого не виявилося кращим цього незрівнянного дня, ніж взяти Анто під руку і прогулятися горами. Я попросила його підкурити мені. Сигарета вже три рази впала, до того як я її скурила, тобто Антові прийшлось діставати запальничку тричі. Таких «калік» як я, треба ще пошукати. 

Ми звернули в сторону нерівної поверхні, щоб забратися на гору. Але хлопець кудись зник, варто було мені тільки обернутися на хвилину, відчуваючи ностальгію. І ніби то чую голос, і ніби то не поймеш де його носить. 

Побачила вихід на гору, але він мені здався занадто важким, тому я покрокувала вниз, в пошуках іншого. Переплутавши височенну дорогу з небом, мене занесло назад більше, ніж потрібно було б. Я не справлялася з рухами, не могла втриматися за повітря, коли воно вже тягне помалу вниз. Як тільки я почала падати, руки схопилися за великий камінь, що знаходився під низом. Та й він не допоміг зберегти моє життя тут і зараз. 

— Анто! Я люблю тебе безмежно! — останнє, що мені здалося розумнішим сказати перед невідомістю. 

Тим паче я його і справді любила. Від початку. До кінця.

Страх перетворювався в повітря,

Коли я птахом без крил летіла у прірву.

Щастя не буде ніколи привітним,

Як непривітні залишки амфетаміну.

Сонце сліпило мої очі, поки я була жива,

А тепер сліпить слізьми Анто ця новина.

Ти останні дні мені й слова не сказав,

Яке б могло допомогти втриматися на ногах. 

Якщо я виживу, станцюєм перший танець,

І ти ще більш дорожчим у житті для мене станеш. 

Життя? Та що таке це ваше зовнішнє життя?

Якщо в духовному пробілів лиш виття.

Смерть ніколи не була простою дівчинкою. Вона завжди була загадковою жінкою, тобто я не повинна зараз здивуватися до неба, що проснулася на ранок.

— Це був просто сон.

Щаслива посмішка, якої я давно не бачила. Така задоволена знову жити?

— Привіт, Анто. — приїхавши в навчальний заклад, привіталась із хлопцем.

Очі парубка наповнилися слізьми. Він різко пригорнув мене до себе і парфуми знову вдарили в голову, змусивши мене посміхнутися. 

— Ти же вчора впала у прірву. Як ти вижила?

— Що? — я повернулася обличчям до самотнього паркету, — То це був не сон?

Секунду кадри почали миттєво миготіти в моїй пам'яті: як я вибиралася і що мені вдалось побачити. 

~Того вечора~

Неминуча біль, від якої не втекти нікуди. 

Перелом кісток, окровавлена зелень.

Найважливіші моменти в житті вже не можуть потрапити в мою крихку свідомість, адже від удару мою пам'ять відпустило в небо.

— Ти готова переосмислити життя? Зрозуміти, в чому цінність? Отримати ще один шанс? Та на цей раз останній. 

— То ви вже не один раз мене рятували?

Силует повільно кивнув.

— Тієї ночі... Також були Ви?

— Кров, кохання і смерть — те, чого варто боятися найбільше. Я вирішила витягнути тебе зі страху. 

— Але я відчувала тільки темноту.

— Нам було образливо, що ти так кепсько відносишся до життя. Темнота — наш смуток.

— Я вже померла?

— Так. Але ти маєш змогу переродитися. Тут і зараз. Готова до нестерпного болю, який тобі ще не вдавалося ніколи відчути?

— Заради Анто, щоб знову побачити його очі, відчути теплий дотик. Заради себе, щоб відчути себе ще не раз щасливою. Заради всіх, хто потребує моєї присутності. Готова!

Вогонь обпікав своїми шовковими голками.

Здається, я надірвала голос тричі, може і три сотні раз, це неважливо. 

Я трималася, щоб стримати свого слова. 

Я трималася, щоб почати цінувати життя. 

Від початку. 

До кінця.

~THE END~