Вогнем до небес

Сьогодні тепло і на вулиці, і в серці. Ми сидимо на уроці з Анто. Я лежу на парті із закритими очима. Він прийняв таку ж саму позу і вдивляється у мої риси обличчя. Те, що говорить нам вчитель із громадянської освіти, пролітає мимо наших вух, тому що в них грає сумна пісня:

«И даже если в небе погаснут все звёзды, 

Я всё ровно ночью тебе напишу:

Ну как твои дела?

Ну как твои дела...»

На його обличчі вимальовувалася легенька посмішка від почутих слів музики, яку включила я. 

«...Я знаю, что обиделась ты, всё серьёзно,

Возможно тебя я уже не верну,

Ну как твои дела?

Ну как твои дела?...»

Очі хлопця наповнилися смутком, адже сердечко Анто заболіло від взаємного тяжіння, яке нажаль не змогло досягти точки воз'єднання між ними. 

«...Последний раз я посмотрю в твои глаза,

И я уже не знаю, что тебе сказать,

Ведь между нами не любовь, а полоса,

Чёрная полоса...»

Із моїх очей потекла сумна сльоза, бо слова пісні не залишили без сліду на душі й мене.

«...Я не знаю, где теперь и с кем ты,

Забываешь меня навсегда,

Я не знаю, где теперь и как ты,

Может лучше так будет нам...»

Краплю, що впала на парту замітив парубок і зразу ж акуратно потягнувся до мого обличчя її забрати.

«...Но не могу позабыть тебя,

Будто бы, тобой заболел я,

С каждой секундой трудней,

Отпустить тебя,

И где бы я не был...»

Від його дотику, що все ніяк не стухав, а тільки посилювався на щоці, мене кинуло в мурашки і очі розплющились, побачивши перед собою його личко: таке миле, як в дитини. Оченята вдивлялися, ніби в найпрекрасніше, що є у цілому світі. Дивно, що найпрекраснішим зараз для нього була я. 

«...Раны на сердце оставишь словами мне,

Хоть я тебе верил,

Ты мне кричала «Меня позабудь скорей!»

Но не смог я, наверно...»

Рука, сама того не усвідомлюючи, потягнулася до його долоні, яка гладила мене по обличчю. Я тримала її так ніжно, не відпускаючи, але боючись воз'єднати в одне ціле. Чи то мене бентежили погляди одногрупників і вчителя, чи то я вже давно відвикла робити необдумані поступки, які все ж так хочеться воплотити в реальність. 

«И даже если в небе погаснут все звёзды, 

Я всё ровно ночью тебе напишу:

Ну как твои дела?

Ну как твои дела...»

Я відчувала, що дорога йому так само як і він мені, але мій вибір уже був зроблений: в моєму житті Кеншін. Я заплющила очі і відчула як щось тече із мого носа. Напевно сльози вже і через ніс льються.

«...Я знаю, что обиделась ты, всё серьёзно,

Возможно тебя я уже не...»

Анто моментально зняв мій навушник, щоб повернути в реальність.

— Кірілла, в тебе кров.

— Що? — я не второплюючи причини, зразу ж потягнулася до носа.

— І правда. Чого б це?

Вчитель замітив все, що відбувалось, адже ми сиділи за першою партою середнього ряду.

— Давно в тебе кровить ніс? — запитав Іван Михайлович. 

— Вперше, щоб ось-так, без причини.

— Йди промий водою і повертайся. Якщо не зупиниться, підеш додому. Тобі в любому випадку треба до лікаря, бо це не добре. 

Я піднялася із свого місця, але в голові різко закрутилося, і я на секунду втратила контроль своїх ніг. На щастя, Анто мене підхопив. 

— Анто, йди з нею. 

Ми вийшли з кабінету і направилися на перший поверх. По сходах він підтримував мене за талію, а я тримала його за руку і тільки й отримувала поштовхи свого серця, які посилювалися з кожною секундою.

— И даже если в небе погаснут все звёзды, я всё равно ночью тебе напишу: «Ну как твои дела?» — співала я, доходячи до останньої сходинки.

— Якщо ти не впадеш ніде і не стичеш кров'ю, то будуть добре.

— Переживаєш?

Хлопець промовчав і направив мене до туалету.

— Мені йти з тобою?

— Смішний? Ще згвалтуєш там.